Вівторок, 24.10.2017, 11:44 | Вітаю Вас Гість | Реєстрація | Вхід

Поезія та Проза

Головна » Файли » Учасники клубу » Ярослав Крицький (Умань)

Літом 1988
27.10.2009, 00:43
Літом 1988.

…Я спробую пригадати як все почалося. Зараз це досить важко…
- Привіт, тебе як звати? – Запитала маленька білява дівчинка в смішному капелюшку, що був вдвічі більший за її голівку.
- Олег. – Відповів хлопчик, продовжуючи розхитуватись на гойдалці.
- А давай дружити? – Сказала вона поправляючи капелюшок доверху щоб той не закривав її оченята.
- Давай. – Погодився малий і зістрибнув з гойдалки.
Схопившись за руки, діти, як щонайліпші друзі, побігли разом ганяти по дворі.
- А тебе як звати? – Запитав Олег.
- Ілона. Мені сім років. А тобі скільки років?
- А мені п’ять років.
- Ти малявка!
- Сама малявка!
- Муха-повторюха!
… Зовсім незрозуміло про що ми говорили, про щось просте і все здавалось таким звичайним, звичайним як дихання котрого не помічаєш. Пам’ятаю, що ми ходили до черешні, рвали ягоди, потім залізли через паркан до злого діда Олексія, тайком нарвали щавлю, а далі з криками вискочив сам старий і ми перелякані, з дитячими вересками побігли навтіки.
День пролетів швидко так як пролітає пташка пів неба на одному взмасі крил. Навколо звечоріло…
- Мені треба додому. – Сказала Ілона і чомусь не поправила капелюшок, який тінню закрив її обличчя.
… І я вперше відчув настільки сильний сум, справжній сум, а не такий коли ниєш пів години після того як плакати вже давно не хочеться…
- Проведеш мене?
- Проведу. – сказав Олег.
І вони пішли, без настрою перебираючи ніжками по все ще теплому асфальті, йшли недовго, минули три будинки, перейшли через дорогу й зупинились біля кладовища. Чорними горбами видавались в сутінках моторошні могили.
- Все, - сказала вона, - йди. Йди додому.
- Зачекай…
- Кажу йди.
- Та підожди…- Невпевнено та з наростаючим болем попросив Олег.
- Я сказала йди звідси!
- Не треба. – Дивився він на Ілону і його очі заблищали від наступаючих сліз.
- Іди…
- Не хочу!
- Я сказала йди! – Майже закричала Ілона.
- Куди ти йдеш? – Запитав він.
- Іди! Іди геть! – Гнівно прокричала вона. – Геть! Геть!..
І дівчинка кинулась бігти, шмигонула у якусь щілину в огорожі і розтанула в темряві так, ніби й нею була завжди. Олег стояв та плакав, у нього не вистачало хоробрості наздоганяти її, його ноги не зрушили з місця ні на крок, ніби приросли до сирої землі.
… З того вечора далі залишились лише мутні оповіяні туманом спогади про знервованих батьків, які водночас і раділи, що я нарешті з’явився, і разом з тим сварили, щоб більше не зникав так раптово. Дивно було лише, що сталося це у них на очах. Проґавили…

Через якийсь час Олег знову з’явився на гойдалці, та гойдатися йому не хотілося і він схопившись обома руками за холодні ланцюги, просто мовчки сидів. Всередині у нього було таке відчуття, буцімто він знав, що Ілона не прийде сюди і взагалі цей день здався йому таким, коли не зможеш знайти нікого зі своїх друзів і як би не старався та не знайдеш. Бувають такі дні. Згодом сидіти набридло і Олег помандрував куди очі бачать. Ноги прочалапали три будинки, перейшли через дорогу. Він не звертав уваги на те куди йде, коли ж нарешті здійняв погляд то здригнувся. Перед ним було кладовище. Хоч був день і цвинтар виглядав не таким моторошним як вночі, та все ж це місце викликало у п’ятирічного Олега досить сильний страх. Серце хлопчика закалатало зі скаженою швидкістю, пальчики вп’ялися у долоні. І раптом, зовсім зненацька, хтось схопив його за плече. Олег аж підскочив, в спину йому ніби встромили тисячу голок водночас і всі вони разом завібрували від паніки.
- Це я.- Прозвучав знайомий голос і страх миттю залишив тіло Олега, з дивовижною швидкістю замінюючись нестримною радістю.
- Ілона? – Повернувся він й побачив не менш радісне обличчя дівчинки в кумедному капелюшку.
- Привіт Олег!
- Привіт Ілона!
- Злякався?
- Ні, не злякався.
- А ти що тут робиш?
- Гуляю.
- То давай разом. Тока?
- Тока.
Чомусь вони знову взяли за руки один одного, самі не розуміючи навіщо та й не звертаючи на це ніякої уваги .
- Куди підемо? – Запитав він
- Не знаю. – Сказала Ілона, зробила серйозне доросле обличчя, ніби роздумуючи куди б це його піти і згодом на ньому осяяло якесь рішення.
- Папа на роботі, то може підемо до мене? А мама спече нам пиріжків з яблуками. Ти пиріжки любиш?
- Пиріжки люблю.
- А кладовища боїшся?
- Не боюсь.
- То пішли.
- Пішли.
Дівчинка попрямувала до огорожі й виказуючи досвід пролізла попід нею знизу, де осів ґрунт, на кладовище. Олег, повагавшись кілька секунд з не меншою спритністю повторив її дії.
- Туди, ходімо… – Показувала Ілона і вони побігли далі.
Минувши кілька сотень могил, діти опинились на іншому боці кладовища. Ніякої огорожі не було, за цвинтарем відразу починався лісок, й по мірі просування в його глибину дерева дедалі згущувалися, кущі росли все щільніше та лізли своїми гілочками в очі. Сліду від людської ноги, а чи якоїсь стежинки взагалі не було видно. Десь зверху закувала зозуля і Олег здійняв голову догори щоб подивитись, а коли опустив погляд,то побачив будиночок,що здавалося зненацька виріс із під землі. Дерев’яний, проте міцний на вигляд він видавався якоюсь хижиною з українських народних казок. Олег досі тримав за руку Ілону, а тому з покірністю прочвалавши через відчинені навстіж двері, опинився всередині будиночку.
По ніздрям відразу вдарив специфічний запах свіжого м’яса, з кухні вибігла жінка, по всій видимості мати Ілони, в її правій руці кухонний ніж, халат заляпаний червоною рідиною схожою на кров.
- Ілона, ти де була?
- Гуляла.
- Що ж це за гостя ти до нас привела? – оглянула вона з ніг до голови хлопчика. – Як тебе звати?
- Олег.
Жінка як ніби щось хотіла запитати, та Ілона випередила її:
- Мама, а зробиш нам пиріжків з яблуками?
- Ой Ілона не вийде зараз, давай пізніше…
- Ну будь-ласка, будь-ласочка, мама, ну зроби будь-ласка!..Зроби!..Зроби!Зроби!
- Ой, Господи, та зроблю вже, зроблю, тільки не проси мене отак! Ідіть в кімнату, посидіть там поки що.
Ілона потягнула Олега далі, в кімнату в якій вочевидь жила вона сама. Стіни обклеєні недитячими, нудними шпалерами незрозумілого кольору з якимись дурнуватими полосочками, в кутку кімнати здоровезна дубова шафа, коло лівої стіни ближче до вікна ліжко дещо завелике для семирічної дівчинки, з права невеличкий столик і табуретка. На столику помальована лялька й розкидані фломастери і мабуть лише ці останні речі свідчили, що в цій кімнаті мешкає маленька дівчинка.
Маленька дівчинка, себто Ілона, зоставила Олега сидіти на табуретці, вийшла ненадовго й скоро повернулася назад з цукерками в своїх крихітних долонях. Пригостила.
- Дякую. – Сказав Олег згадавши що так треба казати.
- Я люблю шоколадні. – Лише сказала Ілона і кинула до рота саме шоколадну.
Хлопчик розгорнув свою цукерку й підійшов до шафи.
- Яка велика. – Зчудувався він.
- Ага. – Підтримала мала, безжалісно знищуючи солодощі.
Ілона підійшла й собі почала дивуватись розмірам шафи.
- Так велика! – Протягнула вона. – А давай туди заліземо, а мама буде нас шукати!
- Давай. – Відповів Олег. Пропозиція здалась йому досить цікавою.
І от вони сидять в дубовій шафі, точать шоколадні цукерки. Шафа така велика, але Ілона чомусь притислася до Олега. Її подихи лоскочуть йому шию.
- Олег?
- А?
- А ти бачив?..
- Що?
- Ну…
- Ну?..
- Ну, як дорослі цілуються.
- Бачив.
- А давай?
- Що?
- А давай поцілуємось.
- Ну давай…
Через щілину просочувалось світло з кімнати і Олег дивився в її великі очі. Діти торкнулися губами і не знали що робити далі. Ілона обійняла його, він зробив так само.
- Давай ще раз. – Сказав він.
Вони знову торкнулися губами. Капелюшок впав з її голови. Раптом Ілона запхнула свій язик в його рот, і спочатку йому не дуже сподобалося. Вони зупинилися на якусь мить. Згодом продовжили. Продовжували довго.
- Ти шоколадна. – Сказав він згодом.
- Ти теж шоколадний. – Посміхнулась дівчинка.
Раптом загуркотіли двері.
- Хтось прийшов. – Насторожилась Ілона.
Олег відчув її напруження і це відчуття швидко передалось йому.
З-за кімнати почувся голос чоловіка. Дівчинка здригнулась.
- Це мій папа. – Прошепотіла вона.
- … їду я, блядь, чергую значить, дивлюся два козла дерево пиляють, три сосни уже лежать. Я з УАЗіка вилажу, кажу якого чорта ви тут робите? Кажуть що є дозвіл, я, блядь, кажу, ну показуйте ваш дозвіл, витягли якийсь папірчик, я й подивитися не встиг, тільки подумав який там нахрін дозвіл, як хтось тріснув мене дибело, коли отямився, немає ні козлів, ні сосен…
- Отакої. – Тільки й мовила жінка на розповідь чоловіка.
- Що це в біса ти готуєш?
- Пиріжки…
- Які нахрін пиріжки?! Я голодний як собака, а ти нічого не приготувала?
- Та я готувала, фарш робила та діти прибігли, попросили пиріжків.
- Нахуя мені твої пиріжки, що мені зараз їсти?!
- Та чого ти дерешся? Наче це я тебе по голові тьохнула! Чи злість на мене зганяєш?
- Я тобі блядь, зараз таку злість покажу, що у тебе душа в сраку залізе!
- Ах ти стерво, я йому старалась, готувала…
- Та й дулю з маком зготувала! Немає ніколи що пожрати! Ніхуя ти не готуєш!
- Ах ти сучисько, це я не готую?! Все життя тобі готую, борщі, супи, котлети, скільки ти всього пережрав і нажертись ніяк не можеш! Як тобі язик тільки повертається таке казати, що я не готую?!
- Не готуєш!
- Тоді скажи скотина хто вчора з’їв цілу каструлю супу? Я його тільки одну мисочку з’їла! Хто ж його їв?
- Йобарі твої з’їли!
- Ах ти стерво! Брехло! Скільки ти будеш мені нерви тріпати? Все життя мене гризеш через цю їжу! Ще й робиш з мене якусь простітутку, я сижу вдома з дитиною, а воно каже що до мене йобарі ходять суп їсти! Та щоб тобі язик згнив за таку брехню!
- Брехню?! А як ти ходила в кіно з Толіком Зарічком, сусіди бачили як він додому до тебе заходив, це теж брехня?
- Брехня!
- Е ні! І зі Степком ти не їбалася, коли я в Польщу поїхав, не було такого?
- Не було!
- Не пизди! Ще з самої молодості дивилася на інших!
Тим часом Ілона та Олег вискочили з шафи й підійшовши до дверей почали підглядувати в дверну щілину за всім тим що відбувається між батьками дівчинки. Їхні обличчя перекошені від взаємних образ, червоні, вздуті на шиї вени пульсують з підвищеною швидкістю.
- А ти паскуда, - мов з кулемета почала стріляти словами жінка, - ти все життя мені спаскудив! Я молода була, дурна, ти ж патлатий на гітарі бринькав постійно, притворився хорошим, голівоньку мою молоду заморочив, зробив мені дитину, я тільки потім побачила як ти, падло, з трьохлітрової банки горілку ковтаєш!..
- Іди ти на хуй сука! Ти мене заїбала! Закрий свого ротяку, бо я тобі зараз так трісну, що у тебе всі зуби повилітають!
- … ходив блядувати до простітуток, - продовжувала жінка кулеметну чергу і від шуму своїх пострілів нічого не чула, - Із тою козою Зінкою, блядував два роки, я й гадки не мала. У мене грудна дитина , я сижу вдома, а воно шлялося цілими неділями зі своїми друзяками, де ти їх тільки знаходив таких алкоголіків!
Жінка зробила глибокий, знервований подих, чоловік скориставшись цією секундою тиші, почав свою репліку:
- Жрати все одно нічого немає! Давай гроші!
- Гроші? Навіщо тобі гроші?
- Я в магазині щось поїсти куплю.
- Знаю я, як ти купиш! Проп’єш усі до останньої копійки!
- Не проп’ю… Давай гроші!
- Не дам!
- Я сказав давай гроші сука! Закрила їх у своїй йобаній шухляді, блядь!..
Жінка звучно ляснула чоловіка долонею по щоці.
- Не смій казати на мене блядь! – Закричала вона.
- Не смій протягувати до мене клешні!!! – Так гримнув чоловік, що аж слюною бризнув. – Гроші давай!
- Хуя тобі! Отак!.. Як і ти мені кажеш! Ху-у-уя!
Голова чоловіка почервоніла ще сильніше, мабуть стала страшно гарячою, очі скажені та вилуплені неначе він божевільний псих, пасми волосся ще після ляпаса стирчать у найрізноманітніші боки.
- Я зараз відкрию шухляду. – Каже він і вибігає з дому.
Незабаром вбігає в хату з сокирою в руці, підходить до стола і широко замахуючись починає його періщити. Цілиться в шухляду. Стіл швидко перетворюється на жалюгідне дерев’яне місиво, але шухляда впевнено тримається всередині. Скоро чоловіку набридає махати сокирою.
- Давай ключі. – Мовить він і жінка здригається від його погляду, холодного та безжалісного, ніби не живі очі його, а металічні.
З-за вікна, через дерева в кімнату пробивають сонячні промені, схожі на горизонтальні палиці, в їх прозорості літає безліч пилу, й це додає ще більшої хижості вигляду чоловіка.
- Не дам ключі… - Намагається жінка продовжувати свою пісню, але в її голосі вже немає впевненості, вона відчуває, що атмосфера змінилася, та ще не розуміє наскільки.
Запанувала тиша, чоловік стояв навпроти жінки з сокирою, а діти мовчки продовжували за ними спостерігати. Момент затишшя перед бурею закінчився, наступної секунди чоловік, прошипівши мов прокляття єдине слово «зарубаю», кинувся на дружину. Та з остраху відскочила подалі, але чоловік рухався спритніше і секунди через три його ліва, дужа рука стискала тендітну, побілілу шию дружини. Їй не вистачає кисню, очі сповнені болем та страхом, відкрилися ширше. Сокира здіймається догори… Ілона зойкнула. Все це видавалось якимсь моторошним сном… На підлогу стікає кров. В чіїйсь свідомості ,як фотографія, відпечатується рухлива, мікроскопічна панорама заляпаних ділянок та пор шкіри руки краплями тієї крові, що швидко формується в невеличкі криваві струмочки. Чоловік падає, глухо стукаючи потилицею об паркет, сокира вилітає з його обімлілої руки, сковзить і зупиняється біля дверей, за якими знаходяться Ілона та Олег.
Жінка стоїть із закривавленим кухонним ножем, вона схиляється і без перестану наносить ножові поранення чоловіку. З його рота булькає, а груди та шия поступово перетворюються на криваве, огидне рагу й безформенні шматки м’яса.
Коли жінка зупиняється, Ілона виходить із заціпеніння, з розмаху відчиняє двері, підбігає до матері, плаче і кричить:
- Навіщо ти вбила папу, мама?
- Я вбила твого папу… - Тупо повторює жінка так мов би й не чує себе. Майже безколірним голосом звучить це страшне зізнання, її очі розгублено бігають, ніби намагаючись сфокусувати на чомусь погляд, виокремити щось конкретне з оточуючого, але так і не знаходять нічого потрібного.
- Я вбила твого папу… - Знову каже вона, далі додає якусь дурню. – І тебе вбила.
- Ти мене не вбила. – Заперечує Ілона, не розуміючи. – Я жива!
Мати пригортає до себе Ілону однією рукою, а інша та що з ножем здіймається за спиною дівчинки. Тепер очі жінки мають чітко сфокусований погляд, в кутках її широких зіниць відображається заплакане обличчя дочки та лезо позаду неї.
Олег стояв на порозі і в його голові все крутилося шаленим, диким обертом. Він мав лише кілька секунд аби щось зробити… І він підійняв сокиру, що валялася поряд на підлозі, зробивши три пружинистих кроки він скочив на табуретку і що було сили відштовхнувся в бік жінки. Стрибок вийшов приголомшливий, на літу хлопчик підігнув обидві ноги в колінах та чимдуж замахнувся важкою сокирою.
Минулого не повернути, мати почала свій удар… Але тієї ж миті її горло перерізало сокирою. Вона осіла не випускаючи з рук ні дочку, ні ножа, Ілона закричала не витримуючи вигляду крові, спробувала вирватись і то майже вийшло, але раптом жінка схопила її за волосся.
- Мама, не вбивай мене! – Запищала Ілона.
Мати вдарила доньку, проте ніж лише царапнув її щоку, удар був слабкий та неточний, сили залишили жінку і вона зробила свій останній непривабливий подих, бо кисень вже не потрапив до легень.
Ще одна дитина стала сиротою і було це до безглуздя безпричинно та абсурдно. Абсурдно? П’ятирічний хлопчик вбив матір своєї семирічної подруги. Нереально? По суті мені насрати, що ви про все це думаєте але це сталося, а як би ні то загинула б Ілона. Олег хотів щоб вона жила, він закохався в неї по дорослому не розуміючи цього, але відчуваючи всією сутністю свого дитячого єства.
Ілона забилася в куток кімнати і плакала. Олег стояв поряд. Зненацька з кухні повалив густий дим. Діти закашляли.
- Горить! – Закричав Олег. Полум’я повільно, як лінива змія виповзло в кімнату, хлопчик схопив Ілону за руку і вони вибігли з будинку.
Як саме почалася пожежа невідомо, але причиною могли стати пиріжки з яблуками, про які всі зовсім забули, залишили без нагляду.
… На цьому спогади обриваються, Ілону забрали в дитячий будинок, а я був п’ятирічним хлопчиком і просто жив далі…

Категорія: Ярослав Крицький (Умань) | Додав: Вася
Переглядів: 616 | Завантажень: 70 | Коментарі: 1
Всього коментарів: 1
Рейтинг: 0
Им’я: Ярослава Фреш
Написав(ла): IamAliasgirl | Дата: 17.11.2009, 13:39 


clap
0   Спам
1
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]