...

Довідка «ЛітАкценту». Лірник Сашко (Олександр Власюк) народився 1963 року в Умані. Казкар-лірник, інженер та учасник музичного гурту «Вій», а також член журі фестивалю авторської пісні «Срібна підкова», постійний учасник фестивалів «Країна Мрій», «Шешори», «День Незалежності з Махном». Має почесне звання «Заслужений працівник культури України». Живе у Києві.

— Як вийшло, що інженер-кораблебудівник Олександр Власюк став казкарем і автором уже кількох аудіокниг: «Казки лірника Сашка», «Дорослим і дітям», «Химерні оповіді», «Казки для старшеньких»?
— Я вже не застав тих народних вечірніх посиденьок, на яких збирались послухати майстерного оповідача. Але воно в мені десь заговорило, і я потроху почав намацувати, пробувати, творити… На люди з виступами вийшов у Мурманську, де працював після закінчення Одеського Інституту Інженерів Морського Флоту. Прожив там п’ятнадцять років, навіть організував українське земляцтво. Спершу ні на що не претендував, просто не хотів, щоб це пропало…

—  Дримба, варган, «жаби», пугач, бубон, барабан, кобза, бандура, скрипка: всі ці інструменти Вам близькі. Чому обрали саме ліру?
— Лірником став свідомо. Для підсилення ефекту спершу використовував гітару. Але відчував: не те! Це… це як прийти на етновечірку в смокінгу! Міркував, шукав, підбирав… Чомусь привабила якраз ліра: химерної форми рідкісний інструмент, якого в очі не бачив.

Ще в кобзарів побутувало тверде переконання: береш новий інструмент — стаєш іншою людиною. Я змінився, як узяв до рук ліру. Хоч не вважаю себе професійним лірником, власне, і не прагну ним стати, проте ліра якнайточніше допомагає мені доносити моє слово до слухача.

—  Що ж за жанр такий утворився?
— Це таке собі моє ноу-хау. Я — міфотворець, або, як кажу про себе, — «монстр химерної казки». Письменником себе не вважаю.

—  Ну, 2000 року, як посвідчують Інтернет-довідки, Вас явно ж не випадково дитяче журі обрало саме «найкращим дитячим письменником України». Ваше слово здебільшого не публіковане, а живе: чи — мовлене безпосередньо, чи — записане на диск. Звичайно, це література. Як і фольклор, яким Ваше слово живиться. З тією, може, різницею, що фольклор вважається дописемним етапом літератури, а Ваш жанр — уже, так би мовити, післяписемний. Він перейшов на електронні носії, ніби замкнувши коло, поєднавши давні традиції і сучасне, цілком оригінальне бачення. Інша річ, що таких, як Ви, мабуть, дуже мало…
— «Те, що Ви робите, до Вас ніхто не робив!» — казала одна зарубіжна співачка-акторка, яка об’їздила цілий світ і навчалась у різних країнах. Конкурентів, на жаль, не маю. Правда, в Росії тепер є один мій послідовник. І в Америці. В Україні веду свій майстер-клас…

Лірник Сашко. Казки лірника Сашка. Дорослим і дітям (аудіокнига). — Демо, 2006

—  Але Ваші учні, як це, наприклад, продемонстрував останній фестиваль «Трипільське коло», — радше наслідують Вас, ніж творять своє.
— Хай наслідують, хай копіюють. Адже копіюють хороші речі, то що в цім поганого?

—  …І хороші речі, і майстерно це подають, але ж Ваше авторство, Ваша індивідуальна манера…
— Мені не шкода! Мої казки гуляють світом, копіюються навіть сучасними хлопчаками з телефона в телефон (і це особливо приємно), вони вже поставали народними: я цьому тільки радий. Не для того вони робились, щоб приватизовувати їх!

—  Чудово. Тоді повернімось до Вас. Отже, в Мурманську Ви заговорили казками. В Києві стали відомим казкарем, а диск «Казки лірника Сашка для дорослих і дітей», згідно з опитуванням журналу «Політика і культура», 2003року навіть визнаний кращим альбомом України. У столиці Ви здобули й почесне звання «Заслужений працівник культури України» (2009) та багато інших пошанувань. А от де й коли — найперші творчі спроби?
— Ще в садочку, де я був своєрідною «поетичною зіркою»! Досі пам’ятаю ту свою першу віршовану казку про оленя, якого не можуть вполювати, бо він біжить швидше за стрілу…

—  Тоді давайте зазначимо, що і той дитсадок, і та казка — з невеликого, мальовничого містечка Умані. Чула про Вас давно, але — сором признатись — тільки недавно дізналась, що Ви народилися саме в нашому місті.
— Я народився в Умані 24 січня 1963 року і прожив тут аж до закінчення школи. Для мене Умань — це основне. Хоч, здається, за мого дитинства вона була і краща, й таємничіша, й душевніша, і просторіша. Ми скрізь лазили, гасали, будували курені… Тепер не те. Але дух «Софіївки» лишився.

Свою рідну школу №2 (тепер — Уманська міська гімназія) пам’ятаю, шаную, люблю і весь час навідую…

—  На якій вулиці минуло Ваше дитинство?
— Мешкав спочатку на вулиці Ленінської Іскри, 14 (колишня Дворянська). Там чудовий двір, сад, старезні каштани й акації. І хоч 1977 року ми переїхали на вулицю Тищика, «дім із каштанами» навіки зостався найріднішим. Та й найзагадковішим, бо в ньому колись жили дворяни із роду Потоцьких: коли десь 1970 року його перебудовували, то знайшли скриньку з відповідними документами.

—  Що, справді — скриньку, як ото пишеться в казках чи детективах?
— Я тому свідок! Тато дістав її з розваленої печі: металеву темну шкатулочку, приблизно 30 на 20 см і 10 см у висоту. У ній був старовинний пістолет (батько здав його в міліцію), гроші і документи з водяними знаками. Ну, гроші він заніс до Краєзнавчого музею. Дарма те зробив, бо невідомо куди вони потім щезли. Але прізвище Потоцьких у документах фігурувало точно! Ми тоді довго ще закопували, граючись, шукаючи власні «скарби». Та й дощі, які щоразу вимивали по двору які-небудь старовинні монети, до цього спонукали. Відголоски того всього (звісно, переінакшені) — в багатьох моїх казках, зокрема в «Казці про скарб». А ще ж ті легендарні таємничі підземні ходи, в які наважувались тільки зазирнути: цегляна арка, а далі — завали!..

—  Умань приходить у Ваші сни? В яких Ваших творах вона присутня?
— Умань сниться: перед тим, як має трапитися щось хороше… Моя таємна мрія, що, звісно, ніколи не здійсниться, — заробити купу грошей, придбати й відродити рідний будиночок. Точнісінько, як був: з дерев’яною верандою, з каштанами й акаціями… За нього я віддав би увесь «свій» Київ. Умань — це найкраще місто на землі.

Уманщина завжди присутня у моїх творах, всі образи й дійові особи з нею пов’язані. Зараз працюю над фільмом про Умань для мультсеріалу «Моя країна — Україна»: отого, який гучно обіцяли фінансувати державним коштом, але так ні копійки не дали…

—  Не хочеться за таких умов на все «плюнути» й покинути працю на півдорозі?
— Ні! Ми не опускаємо рук. Як у тих музикантів із твору Ліни Костенко: ішли з весілля, бачать — містка знесло, одна лиш колода зосталась. То вони: «Де страшно так, то тра навприсядки!» І, попри все, рухаються вперед!

До речі, як уже зайшло про музику, то саме з Умані й моя любов до музики. Тут же навчився й малювати — в студії образотворчого мистецтва при будинку культури, у знаменитого художника Мікіндо… Наш випуск у нього був найбільш творчий. Усі поставали як не художниками, то архітекторами чи іншими митцями.

—  Мабуть же, у тім заслуга й Ваших батьків?
— О, звичайно! І мого старшого брата Василя (нині художник-ілюстратор, мешкає в Росії), і батьків-учителів. Тато, Іван Семенович, ціле життя проробив істориком у школі-інтернаті №1, а мама, Євгенія Степанівна, — біологом у школі №2. Зараз вони пенсіонери, я їх часто провідую. Обоє родом з історичної Уманщини. Батько з Сабадаша, що тепер належить до Жашківського району. «Казка про Степана Сороку» — це про мого діда, а в Краківському архіві я знайшов відомості про мого ще пра-пра-прадіда Івана Власа — козака Боївської сотні ХVІ століття. Мама — з Христинівщини: казка «Про дівчинку Варочку» — це про її маму… Взагалі, усі мої казки — з життя, на реальній основі, інакших і не визнаю.

—  А які Ваші перші прочитані книги?
— Донині зберігаю грубезну книжку українських народних казок зі свого дитинства. «Кобзар» удома був змалку, для мене Шевченко досі — незаперечний, головний авторитет. Ще — Олесь Бердник, ще — химерний роман Олеся Ільченка «Козацькому роду нема переводу…». «Тараса Бульбу» Гоголя страшно любив. Ну, й Ліна Костенко поза конкуренцією…

—  З ким дружите й кого читаєте з «молодих» авторів?
— Дружив хіба з покійним Юрком Покальчуком. З іншими — так, приятелюю. З Сергієм Пантюком (нас із ним єднає «Остання барикада»), з братами Капрановими, з Артемом Полежакою. Але багатьох поважаю. Бо бути письменником сьогодні — це взагалі подвиг. Раніше хоч гонорари якісь платили, а тепер…
Читав Жадана, дуже подобалось. Андрухович «не пішов». «Польові дослідження» Оксани Забужко так нічого: не сам сюжет, а мова, образи — своєю складністю, я таке люблю. Ірена Карпа спершу зацікавила, а потім переконався, що — попса… Втім, зараз ще не видно, хто є хто. Те, що виживе — те й стане геніальним. От Ліна Костенко! Дуже її люблю! Її твори якось самі читаються, самі просяться для цитування…

—  Ваша оповідь завжди ллється так легко, що здається, ніби й пишете Ви — як дихаєте: з голови — на диктофон, а то й зразу на диск… Чи справедливе це враження? Ну, і плюс ще два-три «рецептики» з Вашої творчої кухні, якщо можна…
— Розповідь ведеться з голови, це — імпровізація. Звісно, якась підготовка є, потрошки записую ідеї, зафіксовано якийсь основний варіант твору. Але коли казка готова, не дотримуюсь тексту. Буває, протягом оповіді все по ходу міняється. Пригадую, вперше записуючи диск, читав по-писаному: вийшло штучно. Відтоді надиктовую просто з голови. Секрети?.. Головний секрет — не бути прив’язаним до тексту. Я й своїх учнів так учу: треба багато-багато пам’ятати, реагувати на все, працювати «живцем», використовувати реакцію слухача. Звісно, за 25 років виступів уже знаєш, що сказати, це вже як той досвідчений борець: може й самим поглядом противника повалити. Є часом і якісь заготовки, але дев’яносто відсотків — жива знахідка. Коли розповідаю щось, — мов потрапляю в інший світ, тоді слова і фрази знаходяться самі собою. Такий адреналін гуляє в крові, і мова, і звороти… Особливо якщо хороший виступ, гарна публіка…

По суті, кожна моя розповідь є унікальна. Перефразовуючи «Маленького принца»: серед безлічі троянд — кожна неповторна і єдина. Бува аж самому потім цікаво: диви, як гарно розказав!

Також не можна працювати на замовлення, дуже боюсь, щоб творчість не перетворилась на звичайне ремесло. Як перестану творити й почну повторюватись — перестану тоді й виступати. Доки мені самому цікаво — доти й людям.

—  Скільки задумів одночасно вирує у Вашому «казковому котлі»?
— Одночасно про багато речей думаю, над кількома проектами працюю. От сьогодні випадково натрапив на Шевченків «Буквар», а там така фраза: «Аби мені місяць світив, а зорі я й кулаком дістану». «Цікава думка, — констатую собі, — можна вставити в казку». І так — виловлюю постійно і з усього.

—  А вести щоденники — це Ваше? І наскільки доцільно в наш стрімкий час записувати, копатись у собі й робити якісь висновки?
Щоденників не веду. Один раз спробував — мене вистачило на двадцять хвилин. Мені це нецікаво, бо все одно все тримається в голові. Головне — відчуття, а не формалізація. Будь-який щоденник реально збіднює внутрішній світ.

—  Чи знайомі Вам такі модні зараз поняття як «творчі муки», «творча криза», «депресія»? Якщо так, то що від цього здатне Вас порятувати?
— Творчі муки мені знайомі. Звичайно, є неприйняті до друку сценарії, є казки, що ніяк «не витанцьовуються»…

Депресії не відаю. Виступ часом дає такий адреналін, що заміняє будь-який антидепресант чи алкоголь. Я непитущий, «перебиваюсь» виступами. Взагалі я дуже весела людина, тому нікому б і не дав помітити моєї депресії. Якщо вже я в неї впадатиму, то хто ж тоді рухатиме справу?

—  Здається, Іванові Чендеєві належить фраза: «Письменник перш за все повинен». Чи неодмінно письменник має жити, як пише, як сам проголошує і програмує? Чи вимагається з нього більше (щодо людських якостей), ніж зі звичайної людини?
— Вимагається більше. Я не можу собі дозволити напитись, ще чогось поганого… Бо хоча б у чомусь мушу бути зразком. Та, мабуть, так і має виходити: якщо талант, то й людина…

Стараюсь якомога більше встигнути у цьому житті. Казки, фільми, мультики, інші проекти. Світ рухають титани. Я звичайна людина, зі своїми слабинами, але намагаюся щось змінити в цьому світі.

А ще, як і Сковороду, матеріальний світ мене ловить, але, мабуть, уже так ніколи й не впіймає… Кілька разів міг би реально стати мільйонером, але це мені нецікаво. Важливіше отримати насолоду від спілкування.

Маю амбітні плани: хочу зупинити залізний поступ глобалізації. Хочу якнайдалі відтягти час, коли національне зникне. Ліна Костенко правильно робить, що не дає перекладати своїх віршів: бо тоді вони розчиняться, втратять неповторність. Хай заради них інші нації вчать українську! Поки ми національні, поки й цікаві.

—  Що ж, може, саме це прагнення: бути комусь цікавими (бодай на комерційних засадах) урешті-решт і порятує від асиміляції… А чи можна вірити письменнику, власні діти якого не читають книжок? Або — не розмовляють рідною мовою? Як вдалось Вам передати свої цінності Вашим дітям?
— Не можна когось до чогось змушувати чи, навпаки, відмовлятись. Я не силую своїх дітей. Так, вони дивляться телевізор. Але коли збираються на якийсь відпочинок — беруть мої казки. Так, мій молодший син розмовляє російською: середовище зобов’язує…

—  …Це ж яке середовище?!. Київське? Якщо вже воно аж так зобов’язує, що діти навіть такої сильної особистості, як Ви, не здатні йому опиратись, то хто ж тоді?..
— Передати — ось що важливо! Сам теж колись був молодий і протестував проти волі дорослих. Але з часом усі добрі зерна проростають. Треба бути дуже тактовним і дуже мудрим, і дитина до всього прийде сама.

—  Розкажіть про свої враження від фестивалю «Трипільське коло», на якому Ви (мабуть же, не вперше?) сьогоріч побували.
— Бував усі роки. І щоразу «Трипільське коло» інше. Але завжди приваблює творчою атмосферою. Пізнаю обличчя, яких рік не бачив… Узагалі мені фестивалі всі любі: «Шешори», «Країна мрій» та інші. Це те, чим Україна може пишатись. Це та Україна, яку я люблю. Духовна республіка.

—  Якщо вже зайшло про трипільське, то скажіть ще «півтори слові» про недалеке від Умані село Легедзине, де активно проводяться розкопки цієї культури і де Ви знімаєте свій фільм «Про вдову Ганну Шулячку, Чорного козака і страшне закляття».
Легедзине приваблює вже тим, що люди там живуть уже шість тисяч років. Це — як намолений храм. Де, в якому ще селі є балетна школа, власна кіностудія, власний музей під відкритим небом? Значною мірою завдяки Владові Чабанюкові, але до нього горнуться інші талановиті люди. Ми злипаємось, як вареники, докупи… Тамтешні люди готові поділитись усім, що мають. Не ради грошей, а задля творчості. А фільм? Основне вже зняли, але ще вдосконалюємо та вдосконалюємо. Дякуємо всім, хто відгукнувся й допоміг фінансово. Ні-ні, це не політики, що Ви! Лиш Олесь Доній у всьому сприяє: і транспортом, і технікою. До інших я звертався, причому якраз у ті моменти, коли вони хизувались своїми багатствами. А тільки заїкнувся їм про українське кіно, відразу застогнали, забідкались: «Ой, це ж так дорого, так дорого!»

—  У фільмі Ви ще й актор. Заодно — завгосп, режисер, художник… Між іншим, як ще проявляється ця грань Вашого різнобічного таланту — малювання?
— Проявляється вона і у вже згаданому мультсеріалі «Моя країна — Україна». Елементи мого ескізу герба Умані — хай і без називання авторства — ввійшли до остаточного варіанту. Також допомагав скульптору Іванові Гончару у втіленні його проекту пам’ятника Гонті й Залізняку. Вірю, що пам’ятник цей в Умані таки стоятиме. Народ уже дозріває до цього. Народ уже інший, зріліший, українськіший (хоч і моє уманське дитинство минало в цілком україномовній атмосфері). Повороту назад не буде, хоч як цього хочуть нинішні владці.

—  Ой, чи справді? Он як натхненно пропагується нині Сталін, як ревно відроджуються совєтські ідеали й відсувається подалі рідна мова! Отак, вважаючи, що все це несерйозно, що це якийсь недолугий жарт, ми часом не опинимось несподівано знов у Союзі?..
— В жодному разі! Як мовиться, питання не в тому, чи ми переможемо, питання тільки — коли саме. Чекати ще недовго. Навіть у страшні тоталітарні часи люди здебільшого розуміли справжню суть речей. Взяти бодай страшилки, які ми дітьми розказували вечорами в своєму уманському дворикові. І гріб на дванадцяти коліщатках, і крісло, що перемелює людей на котлети: це все — метафора кадебістських смертоносних «чорний воронів» і переробки людського м’яса на «Євбазі» в Києві 33-го… А тепер — тим більше. Народ уже надто добре знає, що таке свобода!

—  Хочеться вірити… На завершення якраз і хотіла просити додати оптимізму до сьогоднішньої пожежно-повеневої (у прямому й переносному розумінні) ситуації в Україні…
— Як мовила Ліна Костенко, «є скарби, допоки їх шукають». Поки ще є такі навіжені, які знімають фільми без грошей, доти є й надія. Та навіть і без надії — все одно треба рухатись! Триста спартанців знали, що загинуть, але ж — ішли за справу!

—  Що ж, не знаю, настільки оптимістично, але принаймні переконливо…  Щиро дякую за розмову!

Розмовляла Марина Павленко

01 Вер 2010
Джерело: www.litakcent.com