Вівторок, 19.03.2024, 10:59 | Вітаю Вас Гість | Реєстрація | Вхід

Вірші

Світлана Кілімінчук

Місяць

В безкраїм небі Зіронька зійшла.
Крізь хмари поглядав кремезний Місяць.
Вона йому бровою повела –
напевно, сподівалася, помітить...

Та Місяць – то старий, то молодий
(залежить це від настрою, гадаю),
на все безкрає зоряне – один!
Котру з мільярдів знову виглядає?

2003


Пташина

Закривавлені плечі і шия,
і ще дихає пір`я в руках.
Я – маленька безкрила пташина.
Ти – мій кат.

2003



Фантазія на тему щему

Ще мить – і, відчуваю, защемить.
Довкола кволо хиляться тополі...
Тобою замордована до болю,
зіщулена під гнітом плащаниць,
нещадно обів'ю тебе плющем.
У мови почуття жорсткі умови:
промокла заримована промова,
до щему понівечена дощем.

  2004



ххх

Ти казав, моїм віршам
                бракує енергії джазу...
Не зважай!
      Їм несила торкнутися навіть п`яти
чи підошви Поезії!
                Поза сьогоднішнім часом
хай ідуть собі пошепки...
                     Їм вже недовго іти.


Вони хворі на снід,
           на мою несучасну свідомість.
Та не треба їм
            дефібрилятором груди пекти!
Обпечи мені диханням штучним
                      легені натомість.
Я й без віршів тебе чаруватиму до німоти...

2004


ххх

Не торкнуся тебе листами
про кохання своє нестямне,
не збентежу душі отрутою –
просто індекси переплутаю,

напишу невідому вулицю –
хай листи мої десь заблудяться, 
і самотній поштар з цікавості
до нудоти їх начитається,

обпечеться об слово пристрасне –
і душа непомітно вислизне,
щиромовством  моїм пробуджена
від пустельного сну байдужого,

і  блукати  піде між іншими
неприкаяними і грішними,
і  шукати  тепла  самітниці.
І  мою  віднайти  насмілиться...

А ти йтимеш по буднях,  сяючий,
бо не знатимеш, випрядаючи
всепорядності сіре прядиво,
що тебе на любов обкрадено.

2004


                                 Марево

Не вимолюй  бодай      зустрічі,
не катуй мене слів        хугою.
Теплий  вітер твоїх        пустощів
повернув нас,  немов     флюгери, 

до відвертих бажань –       віршами,
до тверезих сумлінь –       спинами.
Це падіння щодень           швидшає.
Сподіваюся, ще                спинимо...

Утікає душі                        птах  мерщій
від Орфея,  щоб  не         снилися
божевільні рої                  пахощів
одурманливої                хтивості...

Ще не скликано суд!       Є ще час
у гріховності Снів             каятись,
залишивши собі                дещицю –
тління тіл і листів             паморозь.

Відтинаючи Снам             голови,
в макіяж не додам            слякоті...
Буде боляче  і                  холодно.
Припини!   Не тобі            плакати!

Хто із нас чоловік,            я чи ти?
Врешті,  буде обом  –        карою:

Я не хочу        тебе           бачити!
Залишайся      моїм           маревом!

2004

       Слово  до Чутливого Читача

Не бійся торкатися серця інтимними віршами.
Від щирих емоцій стаємо душою мудріші ми,
багатші на всі почуття, загримовані  римою.
Впускаю  Тебе у життя.  Не вагайся – не стримую.

Куштуй моє щастя, боли перезрілими болями,
жагуче втручайся у сповіді повінь. З Тобою ми
віднині сплелися рядками, немов сухожиллями.
Ти   мій   на хвилини читання.  Цю мить відслужи мені,

ковтаючи кожен мій обрис уявою жадібно,
хай буде реальністю образу пам'ять ужалено
і пристрасть моя розтечеться свавільними токами
по думці, по тілу, по серцю, по нервах, по спокою.

Пульсує у скронях натхнення словами гарячими
Я знов у долоні очей, Небайдужий Читачу мій
вкладу тобі вірші палкі небезпечного статусу.
Читай мене поміж рядків.  І ... не  бійся торкатися.

2004