П`ятниця, 28.07.2017, 06:36 | Вітаю Вас Гість | Реєстрація | Вхід

Поезія та Проза

Головна » Файли » Учасники клубу » Ярослав Крицький (Умань)

Хлопчики
09.07.2010, 01:37
Хлопчики

На темному небі не було ні однієї зірки…

Приятелі Жені гиготять, а він щоб потішити їх, притискає спину Ігоря ногою, буквально втоптуючи того в болото. І тут виникає питання, хто такий Женя та його приятелі й чому він оце робить? Відповідаю - Женя це декотрий чотирнадцятирічний покидьок, котрий якби дожив до років двадцяти загинув би з голкою у вені, а його приятелі то майже такі ж самі як і він покидьки. Ви подумали мабуть, що у Жені батьки алкоголіки чи наркомани… Чорта! Батько його взагалі якийсь академік, нагороджений якимось президентом якоюсь нагородою за якісь там досягнення, мати в школі психологом працює, а робить оте Женя з Ігорем тому, (ви ж запитували чому?), тому що це приносить йому солодку-пресолодку насолоду!
Ігореві бракує сил, він не може навіть голови підвести, тому мовчки падає духом в думку про власну немічність, а далі неусвідомлено починає рахувати удари по своїй голові…

Чотири - перед очима білий колір з чорними колами,
п’ять – тускло, ніби світло мерехтить,
шість – до всього попереднього починає нудити,
сім – біль проходить всередину, знаходиться десь за очними яблуками,
вісім – кілька секундна втрата свідомості,
дев’ять – бліді кольори змінюються, пульсують,
десять – навколишній світ кружляє як лопасті вертольоту, нудотний атракціон, одинадцять – на життя плювати,душа просто хоче вилізти із тіла,
дванадцять – ненависть до Бога і сльозлива думка: «за що це мені?»…

- Ну як тобі? – Запитує Женя посміхаючись. - Що ти відчуваєш?

Ігор повільно підвів голову, намагаючись сфокусувати погляд на обличчі кривдника, зображення розпливчасте, проте він видавлює з себе кров’яну посмішку,і з щасливим виразом на фейсі й з легкою хрипотцею в голосі відповідає:

- Життя прекрасне, уйобки!..

Раптом білий кросівок Жені обурено влучає в скроню Ігоря, і наш герой як безкрила птаха, пірнає в темряву,повільно падаючи вниз у якесь магічне,бездонне провалля.

- Він живий? – Запитує Женя. Ігор відсторонено, як через туман, чує його переляканий голос (і взагалі все що говорять далі). В ньому звучать панічні нотки. – Перевірте його пульс!

Хтось торкнувся шиї Ігоря.

- Мертвий. – Звучить замогильний голос Хецика (котрий являвся «потєрянним сущєством» з прокуреними планом мізками.)

- Казала ж мені мама, щоб сидів удома, піздєц!..- Грубо вилаявся Женя. – Шо ж його робить?

Друзі (Хецик,Сава і Вася) мовчать і кожен подумки думає як би поскоріше злиняти.
Женя схопився обома руками за голову, сіпаючись то вліво,то вправо ледь не всім тілом,і намагався розмірковувати над халепою:

- Ми його вбили! Що робити?… що нам робити?

- Головне, щоб не було свідків. – Відповідає впевнено Сава, його батько бандит, що часто перевозить наркотики,й має зв’язки в певних кримінальних колах.

- Свідків немає. – Мовить Вася, розумний хлопчик, мріяв серйозно зайнятись футболом, і вчився б добре якби не подружився з Женькою. Але у Васі лише бабуся, батьки його розійшлися, живуть в різних містах й батьківські обов’язки у них зводяться до висилання грошей старенькій, проте похила бабуся не встигає вгледіти за внуком. – Стоп, ви чули?

- Тихо! – Прошипів Женя і далі зовсім приглушено: - Там, за стіною хтось є…

Стройка мала чотири поверхи, будівництво зупинили, бо як виявив потім новий, головний архітектор міста – все там було заплановано якось неправильно. Трохи нижче, в густо обліпленому бур’янами ярку, знаходились наші герої.

- Там! – Тихо промовив Вася і тицьнув пальцем в одну з одиноких, обвалених стін стройки.

- Вася, ти зі мною, - Скомандував швидко Женя, - Хецик, Сава обходьте справа.

Вони підкрадалися нечутною ходою. Євген змахнув рукою, і хлопці справа заскочили за стіну. Дівчина скрикнула від ляку й спробувала утекти, але потрапила прямо до рук Жені.

- Рот закрой! – Відрізав він. – Вася помагай, бо вирветься! Угомонісь, молчаніє – золото, сука! Пацани, це Юля! Вона тут живе недалеко. Ну ми колись хотіли трахнути її, на рот цій бичкі надавати, хтось мав прикинутися хорошим і пригласити до Хецика додому!

- А-а-а!!! – Промичав Хецик. - Я роздуплився! Тіки ми тоді в столовій обхавались якоїсь херні, і всі пообсирались…

Доки хлопці заглиблювалися у спогади про час проведений на унітазі, дівчина зі всього маху штурхнула Женю в пах, зігнувшись пополам він застогнав від болю, а вона кинулась бігти. Та не тут то було, Вася в момент виконав справжній голкіперський стрибок, і Юлю одразу збита з ніг.

- Тобі точно треба в футбол. – Прокоментував Женя. Юля приглушено застогнала, бо забите коліно тепер пульсувало від нестерпного болю. – Тримай її… Дура, і шо нам тепер з тобою робити? Тепер у нас на руках труп і свідок вбивства…

Запанувала хвилина тиші, але хлопці очікували наступних слів, й всі дуже добре знали, що буде далі, браво – й дикі аплодисменти - американське кіно добре виховало і продовжує виховувати покоління українських дітей:

- Від трупу треба позбавитись, а Юлю доведеться пришити. – Слова ці належали рішучому Саві, котрий вже давно визначився зі своїм майбутнім. Так, він буде йти по стопам свого батька, займаючись наркотиками… - Труп, скинемо з даху стройки, тіпа то самогубство, ну да, по пиці буде видно шо його хтось бив, але хто в нашому місті буде про це хвилюватися? Скажуть, що самогубство, або й узагалі подумають, ніби це він так вдарився коли упав з даху…

- Добре, так і зробимо. – Мовив Женя.
- А Юля? – Нагадав Вася, котрий тримав її, закриваючи рот, аби та не кричала. – Що з нею?
- Ножем її, може…- Пробелькотів Женя.
- Хто? – Питає Вася, зиркаючи на кожного.

Всі мовчать. Знову, голос подає Сава:

- Я міг би взяти пістолет у батька…
- Він тобі дозволить? – Зрадів Женя.
- Ти шо гоніш! Взяти треба буде так шоб він не побачив!
- Обійдемося без пістолетів... – Каже Женя. – Треба буде взяти мотузок, скотч і лопати…У когось є такі штуки вдома?
- У мене є вдома мотузки і скотч. – Зізнається Вася.
- А нашо лопати? - Подає голос прокурене «сущєство» з прізвиськом Хецик.
- Нашо, нашо! Щоб ти яму викопав для трупа…Тільки де це зробити…

Женя задумався. Сава подав голос:

- До «Софіївки» не дуже далеко, я знаю тут поряд прохід, короче дирка в заборі. Там багато місцин, куди люди не ходять, ну вночі там точно нікого не буде. В якомусь ліску її…

- Тоді зробимо так, зараз скинемо Ігоря з даху, потом Вася біжить за мотузками і скотчем, і тащимо Юлю до якогось ліска в «Софі», зв’язуємо дуру, на рот ліпим скотч щоб не кричала, далі ви трохи пождете, я швидко зганяю за лопатами, і короче, потом закопаєм її.

Юля почала пручатися, та всі намагання звільнитися були марні. Вона не могла повірити в те, що все це відбувалось з нею насправді…

- Вася, ти стій тут, тримай цю дуру крепко!..Хецик, Сава, беремо труп і несемо на дах…

Через десять хвилин минувши чотири поверхи будівництва, хлопчики з останніх сил доволокли тіло Ігоря до краю даху.

- Ну… то хто його скине? – Питає Сава. – Я висоти боюсь.

- Хецик, скидай ти!

Хецик теж боявся висоти, але зізнаватися не хотів, тож спочатку нагнувшись почав підштовхувати Ігоря все ближче до краю, проте опинившись на самому кінці даху мужність його раптом покинула, а в голові почало паморочитися. Тому замість того щоб дивитися вниз, Хецик сів на м’яке місце подалі від краю, й штовхонув ногами тіло, котре без заперечень полетіло донизу…

- Шухєр! Там, хтось йде! Сйобуємся!

Всі троє швидко «посйобувалися», тобто (вибачте) побігли сходами вниз.

- Хто це міг бути? Там на криші хтось був! – Хвилювався Сава.

- Та то якийсь наркоман. Чьо ти кіпішуєш?

Секунд через тридцять, всі хлопчики разом із Юлею, швидко вирушили в невідому напрямку з наміром позбутися від дівчини, котра тепер була для них свідком вчиненого ними вбивства…

Тим часом, на даху стройки відбувались наступні події, той хто там знаходився не був наркоманом. Виглядав хлопець досить цікаво: волосся, з косою чолкою, яка закривала ледь не всю половину обличчя, вифарбоване в чорний колір, під нижньою губою два паралельних один одному пірсинги, футболка із зображенням рок-групи, залізний пояс, і штани що звужуються в кінці, а завершувала імідж сумка через плече, на якій було начеплена велика кількість значків. Хлопець мав намір стрибнути з даху, й звести кінці з життям, тому без вагань підійшов до краю і подивився вниз, набираючись рішучості.

- Життя лайно. – Мовив він сам до себе. – Всі люди лайно, ніхто нікого не розуміє, ця країна лайно, і немає в цьому світі нічого крім лайна… Життя несправедливе. Пішло воно все нахуй.

Сказавши ніби молитву ці слова, юнак зробив крок вперед, назустріч смерті, але його нога так і зависла у повітрі від несподіванки! Десь знизу зненацька пролунав голос:

- А що ти зробив для того щоб життя стало справедливим?!

- Хто це?! – Вирячив очі парубок. - Ти Бог?

- Якби я був Богом, то не висів би тут на четвертому поверсі головою вниз. Мене Ігорем звати. Вниз подивись!

- Піздєц, що ти там робиш, теж пригав? Тебе зіштовхнути вниз?

- Ні, ні, ні! Не треба мене штовхати, я ще хочу жити! І я не пригав, мене скинули з даху. Тут був якийсь залізний прут і светр за нього зачепився. Якщо одяг порветься, то я впаду... Руку дай, допоможи мені!

- Я не дістану, ти можеш якось підтягнутися?

- Ти знущаєшся?..Ну, добре, зараз спробую підтягнутися.

Ігор почав випробовувати свій прес, коли зненацька затріщала тканина светра.

- Я зараз впаду!

- Руку тримай!

Светр розірвався по швам, шматками падаючи донизу, але Ігор дякуючи Богу, встиг схопитися за руку хлопця, й той насилу витягнув його на дах.

- Дякую!..
- Будь-ласка!..
- Ти емо?
- Ага.
- А ти-и-и?.. – Ігор дивлячись на хлопця, зімітував жест дугою, котра падала з даху.
- А-а-а, ну так, я буду пригати! – Посміхнувся парубок.
- Бо життя несправедливе?
- Так, бо життя таке лайно, що просто не хочу жити.
- Та-а-к, а що ти зробив щоб воно стало кращим?
- Я?..
- Ну ти.
- Я не був таким придурком як дехто.
- То навіщо себе вбивати якщо ти не придурок?
- Бо всі інші придурки.
- То нехай вони себе і вбивають!
- Біда в тому, що ті придурки, яких я маю на увазі під цим словом, не хочуть себе вбивати... Ну, добре, ти йди мабуть, а я…
- Ну, зараз піду…Тільки скажи, а я що теж придурок?
- Скоріше за все. Хоча здається, не такий і придурок…
- Слухай, ти що дибіл? – Запитав зненацька Ігор.
- Я?..
- Диви, точно дибіл!
- Чого це я дибіл?
- Ну, послухай що ти кажеш, ти хочеш себе вбити через якихось придурків! Подумай, ну хіба ти не дибіл після цього?!

Хлопець мовчав.
- Мабуть дибіл. – Відповів він тихо. – Мене просто все так дістало, що несила вже терпіти…

- Терпіти… Я тебе розумію…Коли мені було ще якихось шість років, мати сказала мені, щоб я ніколи не бився, щоб я був добрим, щоб я допомагав кому це необхідно і всім все прощав, і я завжди всім все прощав, короче кажучи ніколи нікого не кривдив, і тоді… - Ігор посміхнувся. – І тоді, вона завжди казала, що тоді Бог подарує мені великі білі крила,а я буду ангелом… Я пам’ятаю це так ніби це відбувалось сьогодні, як я сказав якось зненацька: Мамочко,я обіцяю тобі!..Я не буду битися і стану ангелом!..

Потім, - Ігор сильно прикусив губу і зжав руки в кулаки,- наступного дня після моїх слів вона загинула…
А я… - Очі Ігоря не стрималися і випустили дві важкі,свинцеві сльози. – Я досі тримаю свою обіцянку.

Ігор помовчав кілька секунд і ледь не переходячи на крик,мовив далі:

- Подивись на мене,самогубця,як там тебе звати,поглянь на моє обличчя, розумієш, є чотири дибіла, вони ображали мене,а я нічого не робив, я просто терпів, прощав їм, бо я обіцяв своїй матері, але сьогодні вони дубасили мене як собаку і я ледь не помер, а вони подумали, що вбили мене! І щоб ніхто про це не дізнався,вони скинули мене з даху, ніби це я сам пригнув,ти розумієш?Не мовчи,скажи чи ти все зрозумів? Вони скинули мене з даху!!!Ти розумієш мене, неформал ти суїцидний?

- Я розумію. - Чітко відповів той. – Вони скинули тебе з даху!

- То слухай! Зі мною все добре,я живий! Але одна дівчина,її звати Юля,вона побачила як мене нібито вбили,і ті дибіли,щоб вона нікому про це не розповіла,вони вирішили і її вбити,і якщо я нічого не зроблю,то вона загине,ти розумієш?!Вони вб’ють маленьку,симпатичну дівчинку. І от у мене до тебе пропозиція! Давай,замість того щоб вбивати себе, ти допоможеш мені врятувати її! Вирішуй швидше і не задавай мені лишніх тупих питань, бо загине Юля! Вирішуй! Ти допоможеш мені чи ні?

- Чувак, – Сказав хлопчик-емо і відійшов від краю даху. – мене звати Віктор. Я допоможу тобі всім чим зможу! Тільки скажи куди йти і що ми будемо робити – це ж не тупе питання?
- Ні, це не тупе питання. Ходімо. Швидко. Я розповім по дорозі… - І хлопці вирушили на порятунок Юлі. - Значить, слухай, їх четверо: Женя – самий головний, Сава – його права рука, Вася – був би нормальний, але вже давно з ними дружить і став таким дибілом як і вони, а Хецик – просто тупий придурок. Зараз вони поволокли Юлю в «Софіївку», щоб закопати її. Ясно?
- Ясно, вони хочуть її закопати.
- Саме так, закопати. Вася побіг додому за мотузками. Треба йти додому до Васі щоб простежити куди він піде, короче щоб він вивів нас на місце, де вони її будуть закопувати… Ну як, ти все зрозумів?
- Ага, йдемо до Васі додому, щоб потім він привів нас до Юлі. Правильно?
- Правильно! У нас ще є час, бо в них немає лопат. Спочатку Вася має принести мотузки, потім Женя піде за лопатами. Якщо не встигнемо до Васі, то треба буде відразу бігти до Жені…
- Слухай, а може краще подзвонити в міліцію?
- Ні, я сумніваюсь що вони зрозуміють всю ситуацію так швидко, як ти її зрозумів.
- Ну,всі неформали зазвичай дуже розумні люди. – Посміхнувся Віктор. - Ну, і зізнаюсь, я наглядно знаю цих придурків, тому мені все зрозуміліше…
- Тим більше, поки я поясню міліціонерам де живе Вася, а де Женя, то Юля вже буде тричі закопана.
- Згоден…
- Якщо я покажусь хоч одному придурку на очі, вони зрозуміють, що я живий і потреби у вбивстві Юлі не буде.
- Тоді навіщо простежувати за Васьою, хай цей Вася пояснить своїм друзям, що ти живий?
- Треба простежити, бо я боюсь щоб вони з нею не зробили нічого… нічого поганого.
- А якщо вони знову захочуть тебе вбити?
- А навіщо?
- Може їм сподобалося?
- Та ні, вони випадково…
- Ага, подивишся потім у дзеркало, побачиш яке в тебе обличчя випадково…
- О, Віктор, дивись їжачок на дорогу вибіг!..
- Я бачу…

І раптом хлопці побачили іномарку чорного кольору, що їхала на такій великій швидкості, що ревіла на багато вулиць звідси.

- Зараз їжачку буде смерть. – Прокоментував неформал. – Ти чого?.. Куди ти?!

Все сталося миттєво, от Ігор стоїть біля Віктора, а наступної секунди він вже на дорозі, й робить щось божевільне, без вагань він стрибає ледь не поперед іномарки. Віктору здалося навіть що хлопець опинився під колесами машини, але коли та швидко їде далі, бачить що Ігор стоїть з іншого боку дороги й посміхаючись відпускає з рук врятованого їжачка.

- Ну ти й псих. - Каже Віктор згодом. – Руки поколов?

- Трохи…Та це дрібниці. Ще кілька будинків і будемо у Васі. Значить так, якщо він ще не приходив, то зачекаємо на нього й спробуємо з ним поговорити… Я поясню йому, що живий, здоровий і тоді Юлю їм не треба вбивати. Але підемо разом з ним, простежимо, щоб з нею все було ок. Не боїшся, Віктор?

- Хто??? Я?! Неформали нічого не бояться! Це ж бо найхоробріші люди, позбавлені ідіотських умовностей…

- А гопніків боїтесь? – Посміхнувся Ігор.

- Та срали ми на гопніків!.. Вони не індивідуальності, а шаблонний продукт, ціле вмістилище тих йобнутих умовностей. Вони тупі роботи котрі керуються, ніби програмами, нав’язаними життям «поняттями» та обмеженим сприйняттям світу.

- Стоп, зупинись, - Засміявся Ігор. - я не встигаю усвідомити що ти кажеш! Хоча суть здається зрозумів…Але знаєш, і ви неформали страждаєте певними дурощами, якби то вашу культуру та в якесь корисне русло, багато з вас просто аморальні, а бухають по-чорному, скажи що не так?

- Бухають… Але деякі навпаки принципово відмовляються! Опа, дивись… Це, бува не той Вася йде, якого ми шукаємо?

- Де?

- Он, іде!

- А, бачу!.. Ми не встигнемо наздогнати його, зачекаємо біля дверей…

Хвилину згодом з-за вікна почувся голос:

- Синку, Вася, ти голодний? – Запитувала бабуся.
- Ні, я не голодний…
- Ти ж куди?!
- Яка різниця…
- О котрій прийдеш?
- Незнаю…Все,я пішов...
- Зачекай!...

Двері швидко відчинились і Вася не оглядаючись побіг, тримаючи в руках пакет з мотузками та скотчем. На поріг вибігла бабуся:

- Вася!.. – Закричала вона відчайдушно. – Зачекай!

Але внук не хотів її чути, а бабуся раптом схопилася за серце.

- Щось мені зле… - Мовила стара, а ноги так і підкосилися.

- Бабуся. – Запитав Ігор, котрий стояв поряд з Віктором. – Вам недобре?..

- Зовсім недобре… - Зовсім тихо відповіла стара і в ту ж мить втратила свідомість.

- Віктор, мобільний є?!

- Є!

- Викликай швидку, побудь з бабцею, а я за Васьою!

- Біжи!..

Не втрачаючи ні секунди, Ігор біг, біг так як ніколи в житті цього не робив… Поворот, поворот, знову поворот… Де Вася? Невже він його втратив, невже тепер Юлю закопають?.. Ні, ще є варіант побігти до Жені, але що як і там Ігоря буде чекати невдача?.. Вася десь тут, він же не міг бути далеко, він десь зовсім поряд…
І на щастя, тоді коли здавалося що цього вже не станеться, перед очима Ігоря в темній далині нічних вулиць майнула темна точка – це був Вася. І тепер він не втратить його. Вася приведе його до Юлі...

- Стояти! – Гримнув зненацька голос.

І хтось міцною рукою схопив Ігоря за вухо. Що за біс? Що за чорт? Як невчасно. Ігор повернув голову наскільки це було можливо, коли твоє вухо викручують зі всієї сили і побачив доволі знайому усміхнену пику… директора своєї школи, котрий вечорами, а також у вихідні підробляв таксистом на «Волзі».

- Євтушенко Ігор? – Гримнув директор. – Що ж ми тут робимо о такій пізній годині?
- Іван Іванович, відпустіть, не маю часу!
- Я сказав, що ти тут робиш?! Відповідай!
- Та ви не повірите…
- Кажи швидко!!! – Бризнув слиною директор.
- Добре, слухайте… Учні з нашої школи, Євген Могильний, Василій Пастушенко, Слава Горбань і ще один, Хецик його прізвисько, а як звати не знаю, так от ці учні хочуть вбити ученицю з нашої ж школи, Юлю Січкар, і якщо ви зараз не відпустите мене, то вони це зроблять, вб’ють її!!! Так що або йдіть зі мною або відпустіть….

Секунд п’ять Іван Іванович кліпав очима як розумово відстала людина, далі зареготав й так реготав, що сумнівів у його дебільності більше не залишалося:

- Вбити, значить кажеш!... – Нарешті сказав директор з посмішкою, відпускаючи вухо. – Що ж, Ігор, сідай в машину, підвезу тебе, і будемо рятувати Юлю!!!

Ігор знизав плечима й сів в авто на переднє сидіння:

- В той бік, Іван Іванович, швидше, там Вася, треба простежити за ним, інакше не знаю що буде… Швидше, будь-ласка!

- Дверцята захлопнув?

- Так-так, треба поспішати!

- Їдемо, їдемо!

Машина рушила, та враз на серці в Ігоря похололо. «Волга» рушила не зовсім туди, куди слід було їхати.

- Іван Іванович…
- Що, Ігор?
- Нам в інший бік…
- Юлю рятувати?
- Так…
- Ігор, я розумію тебе…
- А я вас не розумію!
- Ти втратив матір в ранньому дитинстві, синку…Це глибока моральна травма, котра не може зникнути безслідно, тому тобі хочеться уваги, хочеться вірити в пригоди. Обличчя в тебе побите, певно знайшов собі проблем на голову, нахамив комусь, ото й розплатився… І ще мабуть ти чимось, як то ви, молоді, кажете «закинувся», якоюсь наркотою чи трави покурив можливо, тому й тобі зараз віриться у всілякі нісенітниці… То я розумію, я і сам буває курю, думаю, ти ж нікому не розкажеш? – Змовницьки щурячи очі, розповідав директор. – Я собі сам вирощую, не дарма ж я все - таки біолог…Покурити то можна, але треба знати міру, синку! Все добре, що в міру! Й невже ти думав, що я повірю у ті нісенітниці, що ти розповів про золоту дитину - Женю, я ж бо добре знаю його матір, дуже навіть добре… - Якось плотоядно, дивно, негарно та чомусь зовсім гидко посміхнувся директор при цих словах. - Вона у нас в школі психологом працює, і тому не маю сумніву, що свого сина вона виховує якнайкраще…. Отож зараз ти заспокоїшся, Ігор, а я відвезу тебе додому, гаразд?Тепер тобі в голові прояснилося?
- Прояснилося, Іван Іванович…
- От і добре, синку!

Ігор поглянув у дверне віконце, відчуваючи в душі повну безвихідь, він дивився на вулиці, що швидко залишалися позаду. Що ж робити?... Зненацька хлопець побачив знайомий силует, це був Вася, що поспішав до друзяк, але «Волга» минула його, віддаляючись в протилежну сторону… Машина їхала все далі й чомусь набирала без сумніву заборонену швидкість, котра була буквально неусвідомленим убивством дівчинки, але тільки одна людина у всесвіті зараз це усвідомлювала. І потрібно було діяти. Рішучість заповнила кожну клітинку тіла Ігоря, спресувалась як бензин в циліндрі, а далі ж бо по сценарію слідує іскра і вибух.

«Вибач, мамо, - подумав він,- зараз доведеться порушити обіцянку». І думка ця була іскрою.

Далі вибух - Ігор вжав до кінця педаль тормозу. Колеса жалібно заскавчали. Обличчя директора скривилося від жаху, він спробував відірвати ногу хлопця від педалі, проте наткнувся на кулак учня, що зацідив йому по щелепі, викликаючи у Івана Івановича таке відчуття, ніби його на повній швидкості збив поїзд… Баранка в руках директора неконтрольовано закрутилася, Ігор продовжував тиснути на педаль, і світ за вікнами «Волги» почав кружляти атракціонними обертами. Машина кілька разів перевернулася, та врешті, світ став на свої місця.
Ігор був при свідомості, обличчя йому залило кров’ю, та не було часу звертати увагу на дрібниці, він відчинив дверцята, і виліз з перевернутого автомобіля. Оглянувшись хлопець зорієнтувався й побіг на порятунок Юлі. В голові крутилося, трохи нудило, але треба було її врятувати… І раптом Ігореві на свідомість почали спливати спогади… Адже він не перший раз рятує Юлю. Саме так, ви здивовані? Розповісти вам цю історію? Що ж, уявіть, що Ігор біжить за Васею, а доки він цим займається, ми з вами зробимо невеличкий ліричний відступ.

.....… Йшов урок англійської мови, вчителька дала письмове завдання і на хвилину вийшла з класу. Ігор сидів за партою позаду Жені з Савою, тому що якби присів спереду них, це б перетворилось у безперестанне знущання. Зі свого місця він завжди чув їхні безглузді розмови, але раптом вони почали говорити про річ, котра заставила Ігоря хвилюватися:

- Сава, у мене до тебе дєлюга є…
- Шо за дєлюга?
- Дивись на цю тьолку…
- Яку?
- На Юлю, бля..
- Ну, прикольна… Я б її трахнув…
- От у мене до тебе і дєлюга. Давай її трахнем.
- Не вийде… Вона не така…
- Вийде!
- Як?
- В тебе є та шняга, шо ти приносив, шоб тьолка сразу захотіла, в колу їй підсипати і дєвочка наша.
- Шняга є, тіки нереально, вона з нами не піде…
- Піде! Сьодні у Хецика нікого немає на хаті.
- Як її туда привести?
- Елємєнтарно! Вася з нею пару общався, я бачив, він їй трохи нравиться тіпа… Попросим його, він її кіно пригласить подивитись, а ми до них тіпа случаймо прийдем, дружеский візіт …
- А Вася не протів буде?
- Шо за вопрос, йому шо пацанам якоїсь тьолки буде жалко? Він же не мутить з нею, так шось пару раз побазарили…
- Думаєш, вона піде єслі він її пригласить…
- Піде, вона думає шо він хароший і пушистий…
- Замьотано, на перерві підійдем до нього…

Урок закінчився, й Ігор вийшов з класу вслід за хлопцями. Женя з Савою підійшли до Васі. Слів не чути, проте все зрозуміло здалеку. Обличчя Васі стає нерішучим, ніби йому треба зробити щось, чого робити він не хоче, але доведеться.
Женя хлопає його по плечу, Вася киває головою на знак згоди і на якісь слова друзів навіть посміхається, лише очі залишаються зґвалтованими.

Після цього Ігор підійшов до Юлі:

- Юля, мені треба тобі дещо сказати.
Дівчина трохи зашарілася, тому що подумала відразу, що зараз їй будуть зізнаватися в коханні.
- Ну, я тебе слухаю.
- Сьогодні до тебе підійде Вася і запросить подивитись кіно, не погоджуйся, він приведе тебе до Хецика додому. Я підслухав як говорили Женя з Савою, вони хочуть тобі підсипати якоїсь «віагри», щоб ти з ними зі всіма переспала. Все зрозуміла?
Юля кліпала очима, рот відкрився від потрясіння.
- Зрозуміла. – Зрештою сказала вона.

Хлопець не пояснюючи більше нічого, залишив дівчину. Пролунав дзвінок й почався новий урок. Але цей урок Ігор прогуляв. В аптеці він витратив майже всі свої гроші для того щоб купити проносне. Наступна перерва буде великою, і всі підуть в столову. Ігор добре запам’ятав, що Женя з друзями завжди купляють такі собі невеличкі піци, добре знав що завдяки своєму авторитету обідають вони найпершими…
Після візиту в аптеку повернувся до школи, де непомітно прокрався на кухню. В першу порцію піц (десять штук, що стояли на підносі) він підмішав проносного. Женя з друзяками завжди беруть піци самими першими, по дві штуки, в цілому це вісім, а отже дві піци що залишаться після них, треба буде купити Ігореві для того щоб не постраждали невинні…

- Ей, хлопчина ти що тут робиш?! – Закричала одна із поварих, котра нарешті помітила Ігоря.
- Е – е - е.. Я новенький в школі, ви не підкажете, де тут туалет?
- На вулиці туалет! Який же ти новенький, я тебе бачила багато разів!
- А то мій брат близнюк, ми просто вчились в різних школах, а тепер я до нього перевівся…Ну, я побіг в туалет, а то зараз вкакаюсь!

Того дня Ігор врятував Юлю. Наступного вона підійшла до нього сама.

- Привіт. – Сказала вона. – Мені треба тобі дещо сказати.
- Що?
- Дякую… – І Юля поцілувала Ігоря в щоку. – Вася підходив до мене вчора, запрошував, а потім чогось схопився за живіт і втік…
- Як дивно… - Хлопець зробив вигляд ніби не розуміє в чому справа.
- Я навіть не встигла відповісти йому, що не піду. До речі вся четвірка вчора отруїлась чимось…Вони не вилазили з туалету навіть після закінчення уроків. Я думала, і зрозуміла що це ти чогось їм підсипав. Вони хотіли мені підсипати, а ти їм…
- Знаєш, - Сказав Ігор, - Вася не такий і поганий, але просто він не в тій компанії…
- Я знаю. Тільки ти подобаєшся мені більше ніж Вася. - Юля розвернулась, і ніби засоромившись того, що сказала, швидко залишила Ігоря наодинці…................

Отакою була історія першого порятунку Юлі. Та чи вдасться врятувати її вдруге?

Ігор приблизно вловив напрямок руху Васі, лише хвилина чи й менше минуло, як він бачив хлопця з директорської «Волги», тому рушив по тій вулиці де востаннє його зрів й на щастя, досить швидко нагнав.
Все, більше не буде іншого шансу, Ігор пильно й обережно, не втрачаючи парубка ні на секунду з поля зору, йшов за ним по п’ятам.

- Вася! – Крикнув Ігор, прийнявши раптово рішення.
Хлопець злякано оглянувся.
- Ти?... Ти живий?.. – Вирячив очі Вася.
- Живий… - Ігор підійшов ближче. - І Юлю не треба вбивати…
- Не треба?..
- Не треба, я живий і вона вже не свідок вбивства. Зможеш пояснити своїм друзям, щоб не робили нічого з Юлею?
- Ага… Зможу… - Вася все ще не вірячи роздивлявся обличчя Ігоря - чи той бува не примара?
- Тоді пішли до них… Веди Вася, не стій. Швидше!

Чіткі команди завжди виводять людей зі ступору. Хлопці пішли в бік «Софіївки».

- У тебе все обличчя в крові… Як тобі вдалось вижити? – Запитав Вася.
- Повезло…
- Ти впав з четвертого поверху і вижив! Афігєть!
- Вася, я не впав - мене скинули! Ви скинули мене з даху будинку!
- І шо, ти думаєш, я буду вибачатися, чи шо?..

Ігор остовпів не вірячи у те що чує, замовк на мить, а потім чітко, відчеканюючи кожне слово, сказав:

- Вася, І-Д-И Н-А Х-У-Й! Мені не треба ніяких вибачень, я лише хочу щоб з Юлею все було добре і ви не наробили подальших дебільних помилок. До речі, Вася, твоя бабуся в лікарні, коли ти вилетів з дому, вона вибігла за тобою, ти цього не бачив, а їй стало недобре. Мабуть інфаркт, не хвилюйся, ми викликали швидку, думаю все буде нормально…

У Васі відвисла щелепа, от його послали, й послав хлопець, котрого вони з друзями завжди вважали повним лохом. І що Вася зробив? Нічого, він просто не знав що відповісти, бо цей парубок, з котрого вони завжди знущалися, врятував його бабусю. Тому Вася проковтнув образу і мовчки йшов далі.

Парк «Софіївка» надзвичайно гарний навіть у вечірній час, проте любуватися його красою не було часу. Хлопці попрямували до ліска, щільно заліпленого хащами та тінистими деревами. На темному небі не виднілося ні однієї зірочки, проте було досить світло.

- Ми прийшли. – Обізвався Вася.

І тут Ігор стрепенувся, він дивився на Юлю і в очах йому потемніло від побаченого, а в грудях неначе вогнем обпалило.
Юля сиділа з заплаканими очима та розірваною кофтинкою, котра не прикривала її грудей і намагалась одягнути штани, але руки дівчини так тремтіли, що раз за разом це їй не вдавалось.
Жах заполонив очі Ігоря.

- Навіщо? – тихо запитав він.

Женя, Сава та Хецик нарешті помітили Ігоря.

- Так ти живий!.. – Обізвався Женя.
- Навіщо?!! – запитав Ігор вдруге, вже голосніше.
- Шо ти кричиш?!
- Навіщо?!!!! – Дійсно закричав Ігор, вже третій раз даючи те саме запитання.
- Рот закрой! – Буркнув Женя.
- Ви пошкодуєте за те що з нею зробили. - Чітко сказав Ігор.

Женя оглянувся до хлопців - ті мовчали не знаючи що сказати, і рушив на Ігоря:
- Ти нікому про це не розкажеш, ти зрозумів?
- Ні, не розкажу. – Відповів Ігор опустивши голову донизу.
Женя посміхнувся:
- Правильно. А якщо комусь розповіси, то ми вб’ємо тебе і цю сучку! Тобі ясно?!

Для вагомості слів Сава витягнув ножа і вказав його кінчиком на дівчину. І в цей момент Ігор здійняв голову, викликаючи потрясіння у Жені, бо вперше в очах хлопця була рішучість, одна суцільна рішучість, яка буквально вигравала силою:

- Ні, я нікому нічого не розповім, ви самі це зробите. Я дам вам вибір.
- Що ти морозиш?! – Остовпів Женя. – Який вибір?!
- Або ви самі зізнаєтесь у тому що зробили, або ж я вас знищу.

Женя стояв кілька секунд, вагаючись. Звичайно ж вони не будуть ні в чому зізнаватися, але щось змінилося, це був голос Ігоря, він мав у собі стільки впевненості що Женя не міг себе заставити напасти на хлопця, тіло відмовляло йому, ніби переконуючи наперед у тому, що бій буде програно. Але ж поряд Сава, і Хецик, і Вася. Один Сава міг побити кілька хлопців самостійно, таке було... Так що ж може зробити проти них цей лох?

І почалось. Женя зібрав в кулак усю свою впевненість і замахнувся.
- Вибач. – прошепотів Ігор і миттєво ухилився від удару.
- Що це було? – Вражено запитав Хецик.
- Ви зробили свій вибір.

Ігор схопив Женю за шию і здійняв у повітря однією рукою. Хлопці повитріщали очі й завмерли від перебігу подій.

- Я обіцяв матері, що не буду битись. – Сказав Ігор. – Але я мушу порушити обіцянку. Я відчуваю що роблю правильно.

Женя безпомічно теліпав кінцівками й вирячився від нестачі кисню, Ігор стис руку сильніше й в повітрі зловісно пролунав хруст шийних хребців. Напруження зависло в повітрі, вібруючи емоціями, що витали навколо кожного. Бездиханне тіло Євгена впало на землю.
Тиша і шок.

Лише Сава зміг опанувати себе, адже у нього є ніж. Та цей лох, він виявився непростим – однією рукою вбити людину, не моргнувши оком. Ні, лох не міг такого зробити. Значить цей Ігор ніколи не був лохом. Що він там сказав? Просто пообіцяв матері не битись… І невже тому, маючи таку фізичну силу, він завжди терпів усі їхні знущання. Сава не міг у це повірити, але це було дійсно так, іншого пояснення немає. Парубок просто тримав обіцянку. Та що ж тепер? Здатись? Зізнатись у скоєному? Ні, звісно ж ні. Просто треба позбутися цього Ігоря, будь якою ціною.

- Хецик, Вася. – Крикнув Сава. – Убийте цього гада.

Вася не рушив з місця. А Хецику хоч і було страшно, але роками він звик піддаватись командам своїх друзів і тіло без роздумів рушило на Ігоря - й це було помилкою, котру він навіть не встиг усвідомити. Ігор один раз вдарив Хецика кулаком у груди й проламав грудну клітку хлопця.

- Вася! – Знервовано скрикнув Сава. – Чого ти стоїш? Нападай на нього!
- Сам нападай. – Відповів Вася холодним голосом. – Я просив вас нічого не робити з дівчиною… Це ваш гріх, ви за нього і розплачуйтесь.

Сава оскаженів. Вася не буде йому допомагати… Хотілось вбити його за це, але зараз були більш важливіші проблеми – Ігор. Що з ним робити? Навіть з ножем Сава боявся напасти на парубка, без проблем він вбив Женю й Хецика і ніяких сумнівів – те ж саме зробить з ним. Та що ж тоді робити? Здатись чи благати про пощаду? Ні, ніколи. Лють запалала у скронях хлопця й тут на очі йому попала Юля, дівчина обхопила голову руками, закривши міцно очі, ніби намагаючись відгородитись від цього світу. Й Сава втратив контроль над собою. Ця сучка, це через неї Ігор робить це, подумав він, й стиснувши ножа скочив до дівчиська.

- Здохни, тварь! – Прошипів Сава. Юля широко відкрила сповнені жаху очі.

Ніж був направлений їй у живіт. Кров бризнула в обличчя хлопцеві. Дико всміхнувшись Сава поглянув в очі жертві, але ці очі - вони були крижані та рішучі і посмішка раптово зійшла з його обличчя. Як це могло бути? Ніж стирчав у животі Ігоря. Немислимо, за лічені секунди Ігор встиг стати поперед дівчини й це відбулось настільки швидко, що Сава навіть не встиг побачити заміни. Але тепер Ігор помре…

- Ха! – Радісно заволав Сава. – Я вбив тебе! Ти здох! Ти програв!
- Програв?.. – Запитав з болем Ігор. – Це не гра…. Це життя. І для тебе воно закінчилось.

Висмикнувши ножа з живота, Ігор миттєво, по саму рукоятку всадив його у підборіддя Сави…
Вася мовчки стояв, дивлячись у землю. Юля нарешті підійнялась.

- Ігор, - запитала вона тихо, не звертаючи увагу на трупи навколо, - ти поранений? Треба викликати швидку...
- Нормально… - Сказав парубок і без сил рухнув на землю.

Дівчина підбігла до нього, турботливо схилившись і руками прибираючи волосся з його обличчя. Ігорю стало ніби боляче, він сіпнувся всім тілом і врешті викрикнув, викрикнув так що здавалося його слова могли прорізати душу:

- Мамочка!!!Пробач мені, що я не стримав свою обіцянку!!!

Хлопчик закрив очі, і з тривогою, ніжно й лагідно, востаннє видихнув повітря.

- Він загинув… – Прошепотіла Юля обіймаючи його тіло, і тихо заридала…

***
Через дев’ять днів після того,а потім ще через тридцять один, в місті відбувалася чудасія, цими казковими вечорами місяць був такий великий як півнеба, і купа очевидців бачили хлопчика - ангела з великими білими крилами, що весело сміючись літав у небі та вигукував:

- Життя прекрасне,уйобки!

Мабуть ніхто тому не повірив би, і сказав що то лише дитячі вигадки,але трапилось так, що того ангела побачив декотрий директор школи і досі стверджує що то був реальний факт, а що проти цього можна сказати? Можливо у директора помутнів розум після автомобільної аварії… Проте сумна Юля, котра ні з ким не розмовляла після похорону Ігоря - в ці дні,як всі помітили, вона посміхалася, і була неймовірно щаслива.

Категорія: Ярослав Крицький (Умань) | Додав: Вася
Переглядів: 581 | Завантажень: 5
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]