Світанки серпень косить.

І ти, струнка і боса,

визойкуєш в стерні.

Не заплітаєш косу,

а поцілунків просиш

допоки ще самі

у скирті в дикім полі.

Люби його. Поволі.

Люби – летять літа.

В серпневому тумані

твоя цнотливість тане

у скошених житах…

Вертаєш попід ставом,

щоб люди не застали.

А тіло – як вогонь.

Та тільки небо скресне –

у поле кличе серпень

до милого долонь.