Середа, 18.09.2019, 23:56 | Вітаю Вас Гість | Реєстрація | Вхід

ЕкспромТИ

Світлана Кілімінчук

ЕкспромТИ


-1-

Отак вони і бігли втрьох щосили,
за руки взявшись, Він, Вона і Злива.
Вони нічого в неї не просили,
бо і без того вже були щасливі.
Земля вгиналась і стогнала млосно,
коли на неї опускались глухо
дві пари ненових  невтомних  «кросів»,
біленьких  і заляпаних по вуха.

Їх вечір пестив поглядом вологим,
і оживали ліхтарі над ними,
і опускались райдуги під ноги.
У їхньої солодкої знемоги
були  дерева свідками німими.

Для них тоді безвимірним був простір,
і ніби час приліг перепочити.
І все було природно так  і  просто!
І так хотілось вірити і жити!

Зупинка... Мокрі, лагідні долоні,
і спів серцебиття  несамовитий,
і  губи...   губи, владні і солоні.
І знову – лет  крізь темінь, дощ і літо!

Отак вони і бігли втрьох, щасливі,
як вперше у житті, і як востаннє,
Вона і Він. І поряд з ними – сива,
мов доля, їхня незабутня Злива.

А біля ніг – приречене кохання...



-2-

Вночі йшов дощ. Громами грізно дерся,
то в темряву навпомацки летів,
то блискавками сипав, як хотів,
то падав медом спомину до серця.
Сон щез – і повернутися забув.
Він випурхнув, мов полохлива  птиця,
бо дуже шуму і води боїться.
А може то не сон, а спокій був?

Дощ нагадав про ту шалену зливу
одного з незабутніх вечорів,
про те, як лабіринтами дворів
ми бігли: мокрі, дикі і щасливі.

А ти? Ти чув дрімотний шум дощу?
Ти близько так – за кільканадцять кроків.
А через кілька днів – за сотні років!
Невже тебе так просто відпущу?

Невже захочеш ти колись із серця
солодкий і вологий  змити слід?
О, ні! Тепер, і ще багато літ,
побачивши калюж брудні озерця,
почувши неба стомленого рев
від спалахів, що рвуться із неволі,
відчувши млосний запах матіоли
і грозами обласканих дерев,
чи, навіть, промочивши черевики,
ти згадуватимеш, як зараз  - я,
про те, що шепотіла нам земля,
як бігли ми - щасливі, мокрі, дикі...



-3-

Поглядає журбою
наше зоряне небо.
Я не можу – з тобою.
Я не хочу – без тебе.

Увірвався жагуче
в сивий спокій до мене
ти – такий неминучий,
і такий нездійсненний,

і приніс мені  зливу
несподіваних райдуг,
і любов - неможливу,
і невипиту зраду,

і солодощі болю,
і останні прохання...
Недоторкана – доля,
а життя – невблаганне.

Неодмінне прощання
впало попелом в душу.
Залишилось мовчання,
зовні  - ніби байдуже.

Залишилися очі,
божевільні  і схожі.
Я без тебе – не хочу!!!
А з тобою – не можу...



-4-

Все – як було. Але тепер без тебе.
Перед тобою – зеленаве море,
а наді мною – синє-синє небо
і неритмічні зоряні узори.

Навколо – місто. Темне і порожнє.
І ніч якась чужа і непривітна.
Ти не зі мною. Знаю, нам не можна.
Для всіх – чужі. Але ж насправді – рідні!

Почуй мене! Я думаю про тебе.
Я вірші тобі пошепки говорю...
А наді мною – синє-синє небо
і нами не розгадані узори.



-5-

А ти десь там...
                А ти десь там, де зорі
такі близькі, вологі і прозорі.
А ти десь там, 
                         де золотавий вітер
смаглить піски, тіла, цілує квіти,
де ніч переливає в море небо,
і де нічого більше вже не треба.

А як мене відчути заманеться,
не переймайся – це за мить минеться...



-6-

Відпусти.
                   Зболілою душею
сутність розривається навпіл.
Серце, переділене межею,
із останніх сил тамує біль.

Зупинились на краю безодні.
Взялися за руки.
Стоїмо.
Очі  теплі. А слова – холодні.
Крок вперед – і, знаю, злетимо!
Але - ні, не вистачає духу.
Надто небезпечним був би лет.
Не тримай так лагідно за руку,
нам не можна більше тет-а-тет.
Повернемось різними шляхами.
Разом нам ні за що не пройти
по стежині з привидом кохання.
Не тримай за душу.
                                  Відпусти.


-7-

Ти  –  мрія  моя  не страчена,
мій спокій,  навпіл розколений.
Ти  –  зрада   моя   пробачена,
мій злочин,    безвинно скоєний.

Ти  –  мука моя розгадана,
Ти  –  щастя моє знівечене,
Ти  –  доля моя  не складена,
Кохання моє приречене!



-∞-
Ти мій

Ти мій!  Солона чистота сльози
біжить струмочком теплим по обличчю,
і знов лягають впевнено тузи
на столику надій коханням вічним.

Ще серце пам`ята гарячий щем,
що рвався із грудей нестримним віршем,
коли слова ти випустив з очей:
"Повір, не можу я без тебе більше!"

П’янкий туман оголив почуття,
і божевілля млосно розлилося,
ховаючи за стіни забуття
все, чим без тебе - якось там -  жилося.

Я вірю. Бо в безладді днів-ночей,
у хаосі тривог життєвих, схоже,
без цих нестерпно лагідних очей
сама я – віриш? – більше вже не можу,

як трави – без веселого дощу,
як день без світла, як без сонця – квіти.
Ти мій, і я тебе не відпущу.
Ти мій, і, значить, є навіщо жити.

1998