Середа, 18.09.2019, 23:57 | Вітаю Вас Гість | Реєстрація | Вхід

співай...

Світлана Кілімінчук

Співай!
  ...Коли я вперше слухала твої пісні, мені здавалося, що вмираю...
  Варто було тобі торкнутися струн, пролити краплину голосу - і відчуття реальності покидало мій "непідготовлений" мозок, я ставала безтілесною, невагомою, перетворювалась на слух - і жадібно пила Твою Музику. І дихала Нею!
  ... А ти думав, тобою ...


-1-

Плач гітари. Чи може то сміх...
І здригнулась Душа, затремтіла,
і зворушено зашепотіла
про казковість душевних утіх;
підійняла опущені вії,
розтулила рожеві вуста...
А мелодія, ніби проста,
несла Віру, Любов і Надію.
І нестерпно прекрасний мотив
закружляв під самісіньким серцем,
і в думки, не питаючись, вдерся,
і на крила свої підхопив:

несвідомо помчала, ПОМЧАЛА
по ефіру до хмар, до зірок.
ШАЛЕНІЛА! За кроком крок -
і вже від насолоди КРИЧАЛА!!!
.................................................

...Щастя сипалося поза край,
очі сяяли ізсередини,
і летіли, мов кулі, години...
Ти співай, милий друже! Ти грай!

Я не просто прошу: я  БЛАГАЮ!
Мене поруч з тобою нема...
Я вже піснею стала сама...
Подаруй ще хвилиночку раю!
.......................................................

...Плач гітари (чи може то - сміх).
І слова про щасливе кохання.
І зомлілих сердець калатання.
І  Твій Голос... один на всіх.



-2-

Зимовий парк. Засніження  стежин.
Безлисті крони. Небо - ніби поруч.
З тобою я. Ти зараз не один.
І зараз ти про це мені говориш -
так радісно, так щиро... Щось про те,
що ти мене чомусь не стрів раніше
(напевно, так задумано)... Проте,
тебе не чую. Думаю про інше:
он дерево, дивись. З одного - три
могутні вітки, товстелезні, вперті.
Дві пнуться, обійнявшись, догори,
а третя... навіть тут - всього лиш третя.
- Трикутник... - не вагаючись, сказав, -
що в світі є банальніше від цього?
І біль мені до серця заповзав:
звичайно, ти правий. Мабуть, нічого.
Трикутник... Ми з тобою теж кути
безжального трикутника. Не знаєш...
І навіть не здогадуєшся ти,
що завтра третім виявитись маєш.



-3-

Поранила до коренів глибоких
твоє чутливе серце власноруч.
Поранила бездумно і жорстоко,
мов зіштовхнула з піднебесних круч
в безводну і безвітряну пустелю.
Та не навмисне, НЕ НАВМИСНЕ, НІ!!!
Адже в душі моїй знайшли оселю
твої такі близькі мені пісні.
Вони її красою полонили,
вливаючись джерелами звучань,
і щастям мелодійним напоїли,
і музикою стомлених мовчань.

Хто ж уявити міг, що ти потрапиш
в полон моїх невиразних очей,
що спокій втратиш, і свободу втратиш,
і сон загубиш в мареві ночей?
Хто знав, що будувати станеш замок,
тендітний замок з мрій і сподівань?..
На плечі падав зоряний серпанок.
На серце - колючки моїх зізнань:

Ми... він і я... а ти......

                - О ні, не треба!
Не треба більше... Я все зрозумів.
Але тепер так порожньо без тебе.
Чому тебе раніше не зустрів?
Я все життя шукав тебе, кохана,
щоб так любила зорі мандрівні,
безодню неба, весни,  і тумани,
і плач гітари, і мої пісні...
Дозволь дивитись у бездонні очі
і дарувати, що в душі ношу!
Ні, я тобі зашкодити не хочу,
тому нічого більше не прошу.


-4-

Він є! Ми з ним навчилися давно
кохати через сотні кілометрів,
крізь тисячі розлук - не все одно,
якщо кохання вірне і відверте,
нестямне, адже вперше у житті,
шалене, по-земному божевільне...
Навіщо простягаєш руки ти
до вогнища чужого богомільно?

Гітара застогнала від жалю
і заридала болісно і лунко,
і ти стогнав:
                         "Кохана, я молю
хоч крихту, хоч краплину поцілунку!
Ні, це не зрада! Це - ковток життя!
Один ковток теперішнього часу.
Не варто жить минулим забуттям
і мріями, бо ТУТ не буде щастя,
бо ТУТ - життя, ТЕПЕР, а не колись,
коли були чи будете ви поряд...
Хоч пальчиком до вуст моїх торкнись,
хоч на хвилину винеси із горя..."

Не винесу. Не вимолиш - облиш.
Торкнуся зради - втрачу власну сутність.

...Чи зможеш ти пробачити колись
ту першу пісню за мою присутність?..


    
Нас обіймає лагідний весняний вечір.
  Автобусна зупинка, мертва, як покинутий будинок, стає нам притулком - і оживає, радіючи несподіваним гостям. Ти заспівав - і забилося твоїм голосом її доти порожнє серце.
  Твої надзвичайно гарні пісні знову зігрівають мені душу, наповнюючи її відчуттям нестерпної радості. Гітара теж оживає - набирає повітря у свої дерев'яні груди і натхненно супроводжує м'який голос серпанком сріблястих звуків.
  Злі мобілі, безжально руйнуючи гармонію густим ревінням, кривдять дорогу, але поступово щезають, даючи їй можливість деякий час мрійливо насолоджуватись музикою твоїх слів, які то вітром злітають понад будинками, то бузковим цвітом опадають нам до ніг. Їх жадібно ловить у тремтливі долоні Душа, вгамовуючи спрагу, збираючи у бездонну чашу ці краплини вічності, намагаючись напитися по самісінькі вінця цієї джерельної краси, та так, щоб через край. Але де там! Вона ж бездонна...
  А Музика лагідними пальцями звуків торкається романтичного серця, і пестить, і голубить, і огортає солодкою імлою. Воно вже давно потрапило у полон мережива, зітканого з милих йому мотивів, і не може звільнитися від чар. І не хоче боротися з ними. Бо навіщо? Хай вбирає стільки цього дива, скільки зможе вмістити. Хай наповнить ним усі свої ненаситні передсердя, шлуночки, ще й тунелі артерій. Хоч не має воно спокою, але натомість має радість і сум, сміх і сльози, насолоду і прозорий біль. Бо спокійне - значить, порожнє... А я хочу відчувати! Хочу горіти полум'ям життя, а не тліти посивілим попелом. Тому і сиджу досі з тобою між свічками ліхтарів, зазираю схвильовано в закохані очі, до крихти віддаю тепло свого фанатичного захоплення твоєю творчістю, і благаю, благаю: СПІВАЙ!


1997