Четвер, 19.09.2019, 00:46 | Вітаю Вас Гість | Реєстрація | Вхід

Рай-я родом з авангарду


[Рай-я родом з авангарду]
Вона не відмовляла чоловікам у коханні й причарувала весь український літературний бомонд
Коцарев Олег  Стахівська Юлія 


Цьогоріч сповнюється сто років від народження однієї з найзагадковіших постатей українського «Червоного ренесансу» – поетки Раїси Троянкер, «української Сафо», як її називали сучасники.
Приборкувачка
 30 жовтня 1908 року в Умані у родині сторожа синагоги, за одними даними, а за іншими – власника нафтосховища, народилася дівчинка з екзотичним, як на сьогодні, іменем Раїса Троянкер. Вона була представником останнього покоління, яке ще застало самобутню й консервативну культуру «штетлів» – єврейських громад середньоєвропейських містечок на зразок Брод, Бердичева і власне Умані.
 
Дівчина виросла темпераментна й вольова, їй стало задушно в консервативних родинних стінах, а навколо лунали революційні заклики до особистої та гендерної емансипації. У п’ятнадцять, а то й чотирнадцять років вона втекла з дому з приборкувачем тигрів Леонідом Джордані. Вони стали не лише коханцями, а й цирковими партнерами: публіці дуже подобався номер, де Рая клала свою голову в пащу тигра. Одного разу він таки подряпав майбутню поетку, на щастя, лише ногу, і чи то через це, чи через занепад кохання з Джордані Троянкер полишає цирк.
         
Приблизно тоді «Рай-я», як стала себе називати Раїса, почала активно писати поезію, а потім у неї вибухнув роман із Володимиром Сосюрою. Подейкували навіть, що саме від нього народилася дочка Олена. Втім, офіційним її батьком був письменник Онопрій Турган. Із цього приводу між Троянкер та її батьками-юдеями виник глибокий конфлікт. Зрештою Раїса переїхала із Турганом і дочкою до Харкова.
 
«Повінь» з еротичним підтекстом
Розпочалося бурхливе життя у літературній столиці. Троянкер виховувала дочку, навчалася, працювала, писала й видавала вірші, брала участь у роботі «Плугу», потім перейшла до Поліщукового «Авангарду». А ще – мала безліч романтичних історій у літературних колах і поза ними.
 
Любовні пригоди зіграли прикру роль – вони затулили майже будь-яку іншу пам’ять про Раїсу Троянкер. І, мабуть, головним, кому за це треба «подякувати», був земляк Раїси – письменник Юрій Смолич. У своїй «Інтимній сповіді» він зображує Троянкер екстравагантною німфоманкою, здатною кохатися ледь не будь з ким і будь-де. Із тих світлин, що збереглися, на нас дивиться жінка цілком пересічної зовнішності. Але – слово Смоличу: «Її фізичне бажання, здавалось просто сотилось з її маленької істоти, відчувалось, як майже фізично відчутна еманація, немов повітря довкола неї на кілька метрів було насичене випромінюванням її тіла – і, коли ти наближався до неї, переступав цю межу, то потрапляв немовби в сферу ділання якихось токів, що паморочили тобі голову, колотили твоє серце і тамували тобі дихання єдиним – бажанням тіла цієї маленької, мініатюрної розпусниці».
 
Онука Троянкер, російська актриса і журналістика з Берліна Олександра Турган, підтверджує, що особисте життя поетки було бурхливим і вільним, але логічно запитує: якби йшлося тільки про розпусту, чи так прагнули б її настільки різні чоловіки, чи згадували б про неї через десятки років? Хай там як, але голос Юрія Смолича – це явно голос невдоволеного гендерного шовініста, який на кожному кроці підкреслює, що він не потрапив під вплив чар Троянкер. Не потрапив чи не зумів потрапити?
Раїса Троянкер не стала фавориткою літературної критики. «Рай-я» була для авторів рецензій найперше віртуозом розпусти із феноменальною еротичністю, а тоді вже «маленькою поеткою». Цікаво, що принагідно згадували про її неабияку начитаність і талановиті формально, «як у Ахматової чи Єсеніна», тексти, які, втім, ніколи не зможуть зажити «слави» соціальної поезії. У тих же, хто оговтувався від тілесних токів Троянкер, прокидався Шерлок Холмс, котрий винюхував по віршах присвяти й епіграфи, створюючи таким чином імовірний бібліографічний каталог адресатів і коханців.
 
Перша збірка віршів Раїси «Повінь» вийшла у видавництві «Плужанин». Але на момент виходу авторка вже пішла з-під широкого покрову пальта лідера «Плугу» Сергія Пилипенка і вступила до лав «Авангарду». Журналу «Плуг» нічого не лишалося, як опублікувати у 10 числі за 1928 рік розгромну рецензію на у себе ж таки видану книжку. Авторові рецензії (криптонім «В.М.», вочевидь, треба читати як Василь Мисик) найбільше полюбилися дві речі: вплив Сосюри та вірш «Трава прив’ялена» «…як психологічний документ, написаний так сміливо й натуралістично на таку непевну тему, як половий акт». Наведемо найбільш «небезпечний» уривок:
 
Трава прив’ялена і заніміла осінь…Сафо "Червоного ренесансу" - Раїса Троянкер
Сьогодні сталось. Що це? Я жива?..
В траві заплутались, розвіялися коси,
в гарячці тіло й голова.
 
Зім’ята сукня. На обличчі – мука.
Червоні плями в лентах комбіне…
І пада вечір у безодню круком,
і кличе вечір впасти і мене.

А день такий звичайний і бадьорий,
така спокійна стомлена земля…
 
Важко повірити, але цей вірш багато хто вважав порнографією. Той самий Смолич не наважувався друкувати Троянкер у своєму «Універсальному журналі». Хоча, за деякими спогадами, Раїса часом писала й справжні порно-вірші та поширювала їх у списках. Так воно чи ні, ми, напевно, вже не дізнаємося.
 
Отож, з «Плугу» Троянкер вийшла без підков, зате з тавром – «зосередженість на своєму сексуальному єстві, що логічно розвинюється в справжній культ самиці» та зі звинуваченням у надмірному впливі Сосюри. Володимир Сосюра безперечно присутній у «Повені» на рівні варіацій-відповідей «Ти поет, відомий в Україні / І мене не можеш покохать…» або «Я тепер вже другого дружина / Ти своє кохання поборов». В образі повені як універсальної метафори самого життя та сили почуттів Троянекр перетинається з Оленою Телігою. «Незнана радість і незнаний сум, не розплеснувшись,– колихнули повінь», – писала Теліга і над одним із віршів ставила Сосюрине «наближається спогадів повінь…» Теліга і Троянкер – подібні, хоч історії їхніх романтичних осеней не зовсім схожі.
 
«Рай-я» була цілком лояльною режимові поеткою. В її віршах постійно виринає революція, всілякі радянські штучки і навіть поки що безпечний образ Бухаріна. Але американський професор Йоханан Петровський-Штерн зауважив у своїй статті «Зі штетля з любов’ю», що в колористиці творчості Троянкер дуже часто можна знайти поєднання синього й жовтого, надто значуще у двадцяті роки. Він припускає, що воно (часто в образі осені) символізує в Троянкер внутрішнє примирення, зокрема примирення етнічної єврейської та набутої української ідентичностей. Натомість червоний символізує звільнення – як загальноособисте, так і сексуальне.
 
У таборі спіралізму
Цікаво, що перехід Раїси Троянкер до організації «Авангард», яку заснував Валер’ян Поліщук, збігся в часі з мешканням на вулиці Валер’янівській. Валер’яном Львовичем звали й персонажа її нової «Невеличкої поеми про старого професора», котрий помирає з голоду заради продовження дослідів з омолодження людини.
Навіть найповажніші й «найвисокочоліші» українські літературознавці пишуть про естетичну платформу «Авангарду» обтічно й нечітко. Воно й не дивно – ані Поліщук, ані його колеги у своїх безперечно цікавих теоретизуваннях такої цілісної платформи не створили. Можна лише сказати, що ця група базувалася на елементах спадщини футуризму і намагалася розвинути літературний конструктивізм, часом іменуючи його то «конструктивним динамізмом», то «спіралізмом».
 
В українському мистецтві ХХ століття більше прославився конструктивізм архітектурний, малярський та кінематографічний – харківський Держпром, поштамт і соцмісто «Новий Харків», запорізький Дніпрогес, станіславівська (івано-франківська) ратуша, творчість Єрмилова, фільми Дзиґи Вертова тощо. Конструктивізм літературний навіть визначити непросто, але деякі риси назвати можна. Це підвищена увага до форми твору й формальне експериментаторство, майже всеядність у виборі літературних прийомів, аби тільки прийом сприяв пружності твору, максимальна широта лексики і тематика «без табу», «ррреволюційність», спрямування авангардного епатажу в позитивний, ствердний бік, взагалі культ позитиву, любов до гасел, модернізаційний пафос і суспільна активність. Поміж цими декларативними пунктами «футуризму, що взяв себе в руки» й перебігали несхожі ручаї творчості колег-авангардистів Валер’яна Поліщука, Леоніда Чернова-Малошийченка, Олександра Левади, Віктора Ярини і самої Раїси Троянкер. Саме вони назвуть Раїсу Троянкер «українською Сафо». Кость Буревій надавав їй звання творця нового революційного романсу: «Ми викидаємо інше гасло: Вертинського (Семенка, Шкурупія) треба вбити новим революційним романсом і частушкою, що й робить по-новому й досить успішно Раїса Троянкер».
 
«Рай-я» не відмовилася від рими на користь пропагованого Поліщуком верлібру. Не відмовилась і від свого фірмового бадьорого сентименталізму з елементами «альбомності». Тому парадоксальна єдність поетики експериментально-барабанної партійності, імажиністської образності, всеохопного романтичного ліризму, мотивів гендерної емансипації та «соціально активного» материнства і специфічного оригінального в чомусь дендістського авторського образу дозволяє розглядати Раїсу Троянкер як одну з яскравих і талановитих постатей українського «Червоного ренесансу». Як у контексті авангарду, так і модернізму.
 
Фінал
Схоже, Раїса Троянкер мала неабияку інтуїцію: вона виїхала з України напередодні масових репресій 1931 року – одружилася з російським пролетарським письменником Іллею Садоф’євим і прожила з ним у Ленінграді до 1935-го. Ілля Садоф’єв за деякими спогадами колись був чекістом. У тридцять п’ятому Троянкер розлучилася із Садоф’євим і поїхала до Мурманська. Знов інтуїція? Наближався 1937-й, і Мурманськ постфактум виглядає місцем однозначно безпечнішим за Ленінград, не кажучи вже про Радянську Україну.
 
У Мурманську Троянкер працювала в газеті «Полярная правда», повністю, наскільки відомо, перейшла на російськомовну поезію з виразним дрейфом у бік соцреалізму. Під час Другої світової вона видала збірку «Суровая лирика». Олександра Турган розповідає, що Раїса як кореспондент постійно виїздила на лінію фронту, причому завжди елегантно вбрана. Із фронту ж їй написав листа той самий Леонід Джордані, з яким вона колись утекла з дому в Умані. 29 грудня 1945 року Раїса Троянкер померла від раку. Нині її книжки є лише в кількох найбільших бібліотеках країни. Та коли ця цікава поезія пережила шалене ХХ століття, вона просто приречена стати загальнодоступною. Під харківським небом творилась нова авангардна українська література


http://www.ut.net.ua