Четвер, 19.09.2019, 00:17 | Вітаю Вас Гість | Реєстрація | Вхід

Lier (Марина Єфименко)




Про себе... А що сказати про себе?  Звичайна середньостатистична людина із банальною біографією. Хіба що... Є речі, які я люблю понад усе: життя, правда, українська пісня,  Умань, небо і вальс. Ненавиджу неправду. Ось така „автобіографія”.




Ангел мій


 І    -   ВЕСНЯНИЙ

Осіння історія
Осінній човен в тиші ніжній
Пливе задумливо удаль,
Пухнасті хмари білосніжні
Колишуть приспану печаль...

І щира сповідь верболозу
Чаїться тихо між доріг,
Сумні, гнучкі, граційні лози
Природі припадуть до ніг...

Жовтаве листя облітає
У чистий річковий кришталь,
І чи колись ще хтось згадає
Про ту осінню сонну даль?...

Перегортається сторінка,
Присвячена новій весні,
Твоя ж історія краплинку
Сльози залишила мені...
                               2003


Чорний колір
В її волоссі панує сонце,
А їй не треба, того не треба.
Так традиційно вже повелося-
В її очах є шматочок неба.

Той легкий вітер не змінить тишу
На хвилювання в душі самотній.
І навіть сліду їй не залишить.
В осіннім листі ти знайдеш спокій.

У крилах птаха – повітря чисте,
В її ж долонях – веселка грає,
Дзвін водоспаду із мрій іскристих
Хтось – не почує, хтось – не впізнає.

В думок лагунах ти бачиш літо,
І заспівають тобі ще зорі,
Усе навколо - в барвистих квітах,
Ти ж вибираєш знов чорний колір.
                                        2005

Остання
Я відчуваю серця стук в останній раз,
Нічним туманом знову землю сповиваю,
Банальність вічних, зрозумілих, тихих фраз
Я розсилаю... Знову вітром розсилаю...

Останнє слово незакінчене завжди,
Та я продовження, здається, не чекаю,
Я забуваю ці хвилини, а ти йди,
Нехай вогонь останніх слів скоріш згасає.

Я зачекаю на нову весну, я знаю,
Я не затримаю її, лиш подивлюся,
Її останній промінь сонця догорає,
Я знову осені печалі не діждуся...
                                    Умань, 2006

***
Стомився день, затихло все навколо,
Туманом сну нас ніч оповива,
Лиш вітер чує заповітне соло –
Співає десь ще подихом трава.

Стомився день, лиш темрява лукава, -
Всі образи зливаються в один,
І вже не знаєш, де ганьба, де слава –
Все потопає в мороці годин.

Стомився день, останній сонця спалах,
Твій чорни силует, як пілігрим,
Ти – одинока постать, що не знала:
Відходить час і ти йдеш разом з ним...
                                            Умань, 2007

 
Зоря
Ти дихаєш повільніше, ти знаєш:
Вона з тобою буде назавжди,
Ти поглядом своїм її лякаєш,
І день спливає швидше від води...

Ти забуваєш хто ти поряд з нею,
Вона – туманом стелиться між трав,
Ти називаєш знов її зорею
І враз втрачаєш більше, аніж мав.

Свободою своєю ризикуєш,
Бо знаєш: де вона є, там і ти,
І лише голос ти її почуєш –
Відразу хочеш долю віднайти...

І ти колись, напевно, заблукаєш,
А зорі меркнуть у холодній тьмі,
І ту, що так шукав, ти забуваєш,
Даруючи тепло своє зимі...
                                  Умань, 2007



*** 
Я напишу листа в блакиті неба
І вітром переправлю до очей,
Що світяться сьогодні лиш у тебе
У непроглядній темряві ночей.

І відповіді буду я чекати
Від чистоти весняного бузку,
Щоб ненароком щастя не злякати
У полохливу, тиху ніч таку...

З рядочками з’являється сторінка,
Написана росою у житах,
В конверті білім ніжності хмаринки
На крилах віднесе тобі мій птах.

Сьогодні ти читаєш їх по зорях,
А завтра вони ляжуть на папір –
У пелюстки троянди, хвилі моря,
Ти тільки, не вагаючись, повір... 
                                Умань, 2007

***
Прекрасна мить – останній жовтня спогад,
Не говори і не пиши – наснись,
Хай нечіткий твій образ,  тихий здогад,
Вода і небо ніжністю здались.

Прекрасна мить, що нам лишало листя,
У вальсі з вітром прагнуло в печаль,
І погляд твій, як сонця промінь лився,
І легкий усміх – сумові вуаль.

Прекрасна мить... Та час не  зупинити,
Хоч це благання падало до ніг,
І жовтень замітають мертві квіти –
На пелюстках їх чистий серця сніг...
                                    Умань, 2008


***
Ти не зникаєш, лиш втікає небо,
Осінній спогад душу сповива,
Його так вірно кликали до себе
Оті пейзажі, обриси, слова...

У сяйва сонця – крила пурпурові,
А місяць сріблом розливає ніч,
І зорі з часом у таємній змові,
Їм тихим словом спокою не зич.

Вогонь не згасне до останніх літер,
Не загориться з іскри новий світ,
Кленова думка буде довго тліти -   
Невільна пташка, замкнутий політ.

Душею свічки, що сьогодні згасне,
Чи вічністю столітніх ліхтарів
Твій сон осінній – звільнення прекрасне –
В молитві жовтня збутися хотів.
                                    Умань, 2008

***
В проміні згадок ти долоні грієш,
А в сяйві сонця мерзнеш, мов кришталь,
Ти кажеш, всюди холодно, не мрієш,
І огортає серце криги жаль.

Запізно вже. А може ще зарано
Ти завертаєш радістю на схід?
Ти кажеш, що у серці твоїм рани,
І перервали, стверджуєш, політ.

Чи варто так „в зневірі сподіватись”,
І знову бачити один лиш сон?
Із долею своєю позмагатись
За щастя спробуй, розірви полон!!
                             Умань, 2008

*** 
Твій вечір підступає на поріг,
Торкає зорі, їх таємні крила.
Солодкий вітер спогади беріг,
А я, пробач, останні розгубила.

В росі, тумані, у душі небес
Я віднаходжу ті печалі-ноти,
В них згадую по крапельці тебе,
Немає „за”, немає навіть „проти”...

І янголи давно не бачать нас,
А я ще чую їх останні кроки...
Чи варто так не вірити у час,
Якщо нас німо зрадили пророки?
                                      Умань, 2008


***
Заплети мені в коси веснянку,
Доторкнись до небес, укради,
І одного прозорого ранку
Із роси в день туманний ввійди.

Доторкнися до квітки – до мрії,
Не зрони лиш її пелюсток,
І той вітер, що зветься Надія,
Ти спіймаєш, сповільнивши крок.
                              Умань, 2008

***
Забудь свій погляд на весняних квітах.
Чи варто так змагатися за міф,
Щоб, маючи можливість, не злетіти?
Гарячий промінь душу не зігрів...

Забудь печаль – то тільки спалах літа,
Розпалювати спогади не смій,
В безвітряну погоду дай зітліти...
Той світ,  моїм що звався, вже не мій.
                                          Умань, 2008


***

Сон невідомий, казкою повитий
І місяцем розсипаний у ніч,
Кришталь і срібло у гітарі злиті
У струнах неба піснею не клич.

Романс надій відкружить між дахами,
А біла мла впаде в осінній крок,
І нотами печалі чи птахами
Ти піднесеш чийсь образ до зірок.
                               Умань, 2008

***
В мовчазній тиші вічні небеса,
Сніг зоряний кружля над сонним містом,
Із легкістю туманних снів краса
Лягає на стежки рясним намистом.

У вальсі незакінчених пісень,
Що вітер ненароком їх співає
Уламком криги догорає день
І спогад літній душу зігріває.
                                Умань, 2008

***
Тобою догорала   до весни
І дихала печаллю серед літа,
У мрії перетворювались сни...
Осіння даль сніжинками повита.

Із вітром піднімались до небес
Чи стрімголов летіли межи скелі,
Я бачила й не бачила тебе
Між тихих трав зеленої пастелі.

Ти янгол, чи, можливо, тільки дим
Із крилами, що сяють у промінні.
Ти паростком надії молодим 
З колін підіймеш цінності нетлінні!

Очима ти береш мене в полон,
У пурпуровім щасті квітне доля.
Не хочу прокидатися... Це сон...
Та наймиліша – рук твоїх неволя...
                                   Умань, 2008


***
Пусті хвилі – на скелі,
І чомусь, ненароком,
Серед вітру й пустелі,
Серед гір і пророків,
Між землею і мною,
Межи небом і раєм,
Поміж ніжністю злою
Власна тінь помирає.

Не прокинеться тиша,
Ні весна, ні цвітіння –
Лише гади та миші,
Чути змій шепотіння.
Не розкриються більше
Крила – дужі стихії.
Я прошу вас, тихіше,
Дайте згаснути мрії.
                     Умань, 2008

Авторська редакція сторінки