***
Проводжав тебе коридорами,
Мого ангела барвінкового
На сходини тебе підіймав
Доки сам архангелом став.
Проводжав тебе у повітрі
Розстеливши крила на вітрі
Молитов чужих не чіпав –
Я тебе проводжав ...
***
Своїм родом приблизить
Житло променисте
Золотаве й міцне,
Як тютюн.
Розіб”є поминальні сади,
Де у осінь – у яму –
Сиплять грабові крильця
Петра та Павла
А ні лев, а ні равлик
Без дарів не підуть
З того саду.
Але він утіка
В неродючі піски,
Щоб імення згадати
І бджіл в бороді
За собою циклоном знести,
Наче пам”ять -
Чужу й хворобливу.
Такий дощ не зуронить на землю…
Лиш знаки бездонність
Розбризкає
Рвано і радо
По-людськи – простодушно, невміло.
Так він йтиме допоки не вмре
У гущавині роду.
***
В порічковім сонці
в охлялій руці
заплуталась осінь
заслинив диявол.
Затемнені світлом
зіниці – крупини
запали до тріщин
дубових галявин.
Джерельно крізь пальці
тікає самотність.
Стомився пророк
відмивати пісок.
Гіркий, невідомий,
можливо отруйний
плід дерева плину
ковта. Осінь – тминна.
У рисах дівчат
проглядається старість...
відкрите коріння
сплітає проміння.
На рани музеїв
посипались прянощі.
Крокуєш причинно
Тонелем мелодики.
Й у тому кінці
із долоней простягнутих
зачитує ангел
свою періодику.
***
Так гойно мироточить Ерос,
Але торкнешся – край –
Семантика рослин простих бажань – згорнеться.
Плоди овиті нервами леан.
Насправді, як на споді –
“ ні … не скажу “
Весняний космос,
Як нестиглий агрус
І як як як … - по вінця –
Через край.
В одній – тримай
Крихкого богомола,
У другій – порцелянний
Лиск зітхань.
Тривала Вся,
Тривала мед-горілку,
Торкала лун,
Фінтьорила мужам.
Аж доки хтось
Замкнув скрипучу фіртку,
Й кумекнув – страшно так,
Шо – “ Аз воздам “.
Невроз
Не хотілось вмирати важким
І не вмер, і зрадів, бо знав.
Стало соромно.П’ять хвилин ...
Ладен був це зробити сам.
Поцілунок , як зліт ножа,
Обірвавши той гріх на льоту
Дві хвилини себе держав ...
Хоч кохай тепер самоту.
Ось невроз і твоя правота,
По хвилинах вічність нашкріб
Розложив на цнотливих листах
Пам’ять блиску отруйних ножів.
***
Коли виросту- стану ангелом,
А вирісши,- демоном
І той погляне очима старого погонича снів.
Як на теплій сухій акації
Ангели в шахи… з дроздами…
Задзвенить ясночолий ранок
Дитинства для ангела й демона-
Однаково в синіх очах
Без перешкод для Біланів капустяних
В тунелях з каміння і туй
Незавершино і майже довершено-
…Літо. Осінь. Зима.
Лід. Повітря. Вогонь. Телевізор.
Хліб зі смальцем,цибулька і сіль,
І порічковий дощ на траву.
Із мурів вилуплюю мушлі
Безпам”яцтва
Й перли у них
Як сльози з дзеркал
Поглинають чорнильне минуле
Ні мовчання ні слів
Лиш саме поглинання і диво.
***
…а сніг таки пішов…
і кожна ніч розверзлась,
як шопка, як вівтар,
перетерпівся мак
Візник диктує рими аби-як
І можна тихо клеїти конверти
Небесним клеєм хмар
…бо сніг пішов…
а ви його стрічайте ,
а ви його тримайте за рукав
на виворіть зелений.
Музикант пригадує
Надісторичні тембри
І тих і сих
Середньоплинних мантр
Захованих у згублені предмети:
У кубики, у кульки, у хрести
З дубів і лип, з людей і глибини
Бо завтра буде ранок по Потопі
Легке проміння, вітерець і гладь…
Є гра - “Топтати сніг на стадіоні
І смислами дерева напихать”-
Тужливий акт
За тим, що недовірив
Себе мовчанн В чорному Ковчезі
…стоїш і мерзнеш
хто за Сонцем в черзі
останній?
***
Танцюють на згарищі часу
У помаранчевих саванах
Люди середньої статі –
Неназвані,
Чи незаймані.
На відстані – бачиться.
У проміжках – чується.
І ніч допивається.
І так схарапуджено –
Риба-зоря
Перекинеться з ляскотом
В плесі видінь затяжних…
Зарево – рибою Африки,
Наче неторканий сміх,
Послуху спів біля ніг,
Мовчання про те, що не гріх…
У тиждень останньої святості,
У місяць єдинорога,
У день березневих гейзерів:
- Вроди мені сина,
Мадонно!
