Раї́са Льві́вна Троя́нкер (30
жовтня 1908, Умань — 29 грудня 1945, Мурманськ) — українська й російська
поетеса, журналістка.
Народилася в сім'ї сторожа уманської синагоги. Закінчила семирічну
школу, навчалася в кооперативній профшколі, працювала в цирку. Рано почала
писати вірші, перша публікація датована 21 червня 1925 року — в уманській
окружній газеті «Робітниче-селянська правда» був надрукований її вірш «У
великім Китаї». Того самого року вступила до місцевої філії Спілки селянських
письменників «Плуг». Незабаром одружилася з прозаїком і журналістом Онопрієм
Турганом, сім'я переїхала до Харкова, де Раїса навчалася в Харківському ІНО.
1928 року у видавництві «Плужанин» вийшла перша збірка віршів Троянкер
«Повінь». У Харкові поетеса належала до групи Валер'яна Поліщука «Авангард»,
друкувалася у виданнях групи, а також у журналах «Гарт», «Селянка України»,
«Шквал», ін. 1930 року Троянкер одружилася з російським поетом Ільєю
Садоф'євим, тоді ж таки вийшла її друга збірка віршів «Горизонт» із присвятою
«коханому Іллі Садоф'єву». Наступного 1931 року вона разом із чоловіком виїхала
до Ленінграда, працювала в заводській багатотиражці «Новая заря» (за іншими
даними, «Красная заря»). 1935 року Троянкер розлучилася і виїхала до Мурманська,
де багато років працювала в газеті «Полярная правда». Перед війною одружилася з
актором Євгеном Григор'євим, але шлюб не був тривалим. Під час війни була
військовим кореспондентом, нагороджена медаллю «За оборону Советского
Заполярья». 1942 року з'явилася її остання збірка «Суровая лирика». Померла від
раку в Мурманську, похована на місцевому цвинтарі, могила втрачена.
У КОЛЬСКОГО ФИОРДА
Я тебя таким ещё не знала,
Город-порт, глядящий в океан,
На заводах, слипах и причалах
Развернувший наступленья план.
Раньше ты белёсыми ночами
Снаряжал в Игарку корабли
И тебя зимовки величали, -
Городом Большой Земли.
Для тебя томительную вахту
Солнце заполярное несёт.
И осенний воздух солью пахнет.
И сиянье на небе цветёт.
Город-порт, заснеженный и гордый,
Вечно у экзотики в плену.
Город-порт у Кольского фиорда,
Мужественно встретивший войну.
Под бомбёжку, под вытьё сирены,
Строящий, растущий, боевой -
Город, где стахановские смены
Множатся в порыве трудовом.
Я тебя таким ещё не знала,
Город-порт, глядящий в океан,
На заводах, слипах и причалах
Развернувший наступленья план.
Город-порт, уверенный и гордый,
Лютой смертью недругу грозит.
Город-порт у Кольского фиорда
Неприступной крепостью стоит.
САМОМУ РОДНОМУ
Я не знаю, какого цвета
У тебя, дорогой, глаза.
Мне, наверно, тебя не встретить,
Ничего тебе не сказать.
Правда, знать бы хотелось очень
Кто ты: техник, стрелок, связист,
Может, ты быстрокрылый лётчик,
Может быть, ты морской радист?
Хорошо, если б эту записку -
Сухопутье или вода
Принесли к тебе, самому близкому,
Неразлучному навсегда.
Я не знаю, как это было:
Светлый госпиталь, лампы, ночь…
Врач сказал: «Иссякают силы,
Только кровь ему может помочь…»
И её принесли - дорогую,
Всемогущую, как любовь,
Утром взятую, нолевую,
Для тебя мною данную кровь.
И она потекла по жилам
И спасла тебя, золотой,
Пуля вражеская бессильна
Перед силой любви такой.
Стали алыми бледные губы,
Что хотели б назвать меня…
Кто я? Донор, товарищ Люба,
Очень много таких, как я.
Пусть я даже и не узнаю,
Как зовут тебя, дорогой,
Всё равно я тебе родная,
Всё равно - я всегда с тобой.
