Він стишив кроки і спитав дорогу.

Майнула думка – так уже було.

Я говорила дивно та розлого:

«Там буде оголошення за склом.

І ще там квіти, тобто тільки стебла

у горщиках і відрах із-під фарб.

І ще там тихо і доволі тепло.

Не місце, словом, а суцільний скарб...»

Він посміхнувся, скинув окуляри,

подякував. Пішов у інший бік.

А я тоді, мала, дурна школярка,

себе питала, хто той чоловік.

І тільки через півжиття (чимало!)

у погляді з-під сивої брови

я власне серце раптом упізнала.

Та з ним лишилась стримано на «ви»

21.12.10