...

Це дебют видатного поета в царині великої прози. Вже перші читачі твору Костенко відзначили: текст вражає, він — як вибух…

Робота над книжкою тривала близько десяти років. Імпульсом для створення твору став… міленіум — як певна переоцінка цінностей, як спроба роздивитися людину у просторі рубежу тисячоліть.

Текст написано від імені чоловіка-програміста (це зовсім не жіночий роман). Про свого героя автор каже: «Він належить до типу «український мужчина», а їх багато, я їх одразу впізнаю навіть коли виходять назустріч із ліфта…».

Під час зустрічі з читачами в Києві Ліна Костенко, як завше, говорила не лише про свою літературу, а й про актуальні і болючі для нас теми…

* * *

— Моя книжка не дуже «солодка». Але я свідомо йшла на це, «колись треба просто скинути з себе останні ілюзії». І залишитися сам на сам з проблемами.

У Гоголя є «Записки сумашедшего». Але «український самашедший» має свою специфіку! Це завжди — «було». Наші проблеми — це як божевілля… Так, буйних виліковують. А тихо помішані — це вже навік. Так і деякі українські проблеми тихо помішані, їх важко вилікувати. Але дуже треба. І не треба боятися.

Тому що незалежність держави не можна втрачати. Я побачила, що ми почали втрачати цю незалежність. І це моральна катастрофа. А винуваті в тому не тільки «вороги», а часто й самі українці. Навіть патріоти з вусами.

Зараз видно, хто на що здатен…

Не належу до тих, хто «буцає» не подумавши. І мені було шкода свою рідну незалежну державу, тому так не хотілося писати чогось прикрого. Все стримувалася.

А тут якраз ішов міленіум. Починалося третє тисячоліття. Були всі ці розмови на кшталт «як нам перейти цей рубікон» і як це важливо. Зараз майже всі вже забули, що ми вже в третьому тисячолітті! Всі живуть, як і раніше. І я зрозуміла: мені хочеться дослідити, як людство і конкретно наша країна входять у міленіум. День за днем. І тут зрозуміла, що саме на цьому перепаді і буде написана книжка «Записки українського самашедшого».

* * *

— Ситуація в Україні тримається на тому, що лише журналісти поки що не здалися. Я не кажу про папараці — цих нахабних і малограмотних людей. Журналісти — очі суспільства, яке не спить. Під час попередньої роботи досліджувала і співвідносила Україну зі світом. А також людину — з Україною і зі світом. Я ж молодий прозаїк і дуже недосвідчений… У мене було так багато матеріалу, що я ледь з нього вийшла. Розуміла: при такій концентрації будь-який читач уже на п’ятій хвилині втомиться, а на десятій — знепритомніє.

* * *

— Мій герой сказав мені: «Я завжди був нормальною людиною…». І так почався «чоловічий роман». Словом, це сюрреалістичний позов сучасному світу. Але… Від роману відбрунькувався і жіночий образ. Адже в мого героя є дружина, яка могла б реалізуватися… Словом, коли вона входила, то її було багато. І мені тут було легко. Всі герої в цьому романі без імен. Тому що треба відчути суть характеру. Хоча я люблю всіх своїх героїв, причому вони написалися самі. Я якось уже казала, що вірші я пишу, а проза пише мене. А над статтями — працюю. Так от, ця проза писала мене. А моє завдання було лише в тому, щоб відкинути все зайве.

* * *

— Не дивлячись на те, що робота над романом тривала довго, світогляд героя змінювався не дуже… А чому всі думають, що світогляд це щось дуже теоретичне? Світогляд — і любов, і віра. Іван Малкович зробив мені зауваження: мовляв, коли в тексті йдеться про акторів, наприклад про Бронсона, то мій герой не повинен виявляти такого інтересу до нього. І я моментально переадресувала цих акторів на сприйняття дружини головного героя. Бо був момент, коли йшлося про секс-символів. І тут я вже дала собі волю. Я не переношу теперішніх смаків. Люблю Габена, Бронсона...

* * *

— Ми вже в третьому тисячолітті і нашій незалежності скоро буде двадцять років. Яку літературу дали письменники незалежній Україні? У нас є дуже талановиті письменники. Але чомусь нашу літературу називають «укрсучліт»! Це виникло з чиєїсь недоброї руки. І всі підхопили. І навіщо? В основі цього слова є щось неприємне — «суче», недобре. І з якої речі ті талановиті люди повинні жити на такому некрасивому тлі? Молодь зараз отримує досить паскудний спадок. Жити в атмосфері, де всі всіх не люблять і ненавидять — не можна! Белла Ахмадуліна, котра нещодавно пішла від нас, писала: «А я люблю товарищей своих…». «Шістдесятники» — то була любов і повага одне до одного. А витримати цей парламент… Але майбутнє — тільки за молодими. І треба дивитися вперед. Тяжко буває, коли справджуються мої прогнози. Ще у 1993 році в «Літературній Україні» була надрукована добірка моїх творів. Там були рядки: «Декоративна незалежність ворушить вусами ві сні…». Знаєте, у нас також всі ці роки ворушила вусами декоративна незалежність. А дехто з патріотів дуже кріпко спав.

Зараз докотили Україну до прірви. І всі ці роки я промовчувала і нікому не заважала — ні літературному процесу, ні політикам. Нікому… Але спостерігала і розуміла, «до чого» йдеться.

І зараз, власне, результат…

Теперішній час треба перебороти, бо можемо втратити Україну. Незалежну красиву державу. Треба утриматися над краєм прірви.

Катерина Константинова