...

Під час своєї педагогічної діяльності вона уважно спостерігала за своїми учнями і життєва історія братика і сестрички, що вчилися в одному класі, лягла в основу книги.

Перше питання ВВС Україна було про те, кому передусім адресована книга - лише дітям чи дорослим теж?

Марина Павленко: Мабуть, у вашому питанні вже десь і відповідь закладена. Згодна, що дуже важко визначити вікову межу читачів цієї книжки. Вона, мабуть, і доросла, і дитяча водночас. Не можна назвати її тільки дорослою, оскільки мої діти - ось і другокласниця, молодша донечка, прочитала ще в рукописі цю книжку, і старша дочка, якій тепер 17, ще колись в дитинстві теж в рукописі прочитала, - абсолютно сприймали кожен рядок. Читали і дочитували до самого кінця. Вони співчували, вони переймалися героями.

Але я думаю, що і такі книжки мають право на існування, і не тільки дорослим таке треба читати, а можливо, варто прочитати в дитинстві, щоби в дорослому віці вже такого не допустити. Тобто, можливо, когось би так вразило те, що відбувається з героями, що у майбутньому у своїй родині такого б не допустили.

ВВС Україна: Ви кажете, що ваші діти прочитали цю книгу ще в дитинстві. У вас, я так розумію, двоє дітей, так?

Марина Павленко: Так, дві дочки.

ВВС Україна: А як давно ви написали цю книжку? 

Марина Павленко: Написана давненько вона, чесно скажу. Через те, мабуть, вона і не публікувалась, бо не знала для якої аудиторії вона написана. І я дуже вдячна, що врешті знайшлося видавництво, яке ризикнуло і взяло на себе відповідальність видати таку "неоднозначну" книжку.

Вона написана на життєвих враженнях, реальних, з власного мого вчительського досвіду. Хоча, я ж кажу, була прочитана ще в рукописі обом донечкам, і обидві дуже так сприйняли буквально, не треба було нічого не розтлумачувати, не пояснювати, що це нібито текст дорослий.

ВВС Україна: Головні герої - Ганнуся і її братик Ромчик - існували у вашому житті?

Марина Павленко: Існували і зараз існують. Вже великі, вони дорослі, правда, вони зараз вже виїхали з нашого містечка, але сподіваюся, у них все буде добре. І та вчителька... Мушу визнати, що це, на жаль, я якоюсь мірою, тому що, дійсно, і ті всі помилки... тут я читала, що десь Віра Агєєва натякала, що я тут когось повчаю в цій книжці, але, як на мій погляд, та вчителька сама нерозумна, вона сама не знає, як поводитись в такій ситуації. Якщо вона когось повчає, то повчає вона, скажімо так, недолуго, невміло. Мені навіть донька молодша ось каже: "Мамо, нащо ти ті коржики під кущ поклала? Нащо ти таке зробила?" Я кажу: "Донечко, ну так тоді було, тоді така я була, нерозумна. Ну, так сталося..."

ВВС Україна: Але ж ви у книзі пояснюєте, що або ви, або вчителька, - якщо ми по книжці, то вчителька, - дуже насправді сумувала і розуміла, що це якось негарно - класти це печиво, подароване дитиною, під кущик.

Марина Павленко: Так, і водночас це зробила! Тобто, тут такий образ суперечливий, далеко не позитивний, далеко неоднозначний.

ВВС Україна: А діти, яких ви змальовуєте у книзі, читали ваш рукопис? Ви їм показували?

Марина Павленко: Ні, не показувала. Чесно кажучи, я не знаю, як вони би це сприйняли. Можливо, це було б занадто боляче для них.

ВВС Україна: А якщо вони побачать зараз в друку?

Марина Павленко: Значить, так і буде. Може, треба, щоб побачили врешті-решт. Може, я десь цього на підсвідомості і хочу. Я думаю, що вони сприймуть теж його нормально, тому що обом ним і почуття гумору притаманне, і десь це буде спогад про їхнє дитинство. Трошки сумний, трошки доведеться, може, десь і поплакати, але ці сльози все ж, сподіваюсь, будуть світлими. Бо книга, думаю, написана з любов´ю і про них теж я писала з любов´ю.

Із Мариною Павленко розмовляла Євгенія Руденко.