Четвер, 28.03.2024, 22:29 | Вітаю Вас Гість | Реєстрація | Вхід
Головна » 2011 » Січень » 12 » На постамент – через чорний хід
21:17
На постамент – через чорний хід
«Найогидніші очі порожні,
Найгрізніше мовчить гроза,
Найнікчемніші дурні вельможні,
Найпідліша брехлива сльоза»
Василь Симоненко

Нещодавно у багатьох засобах масової інформації з’явилися повідомлення про відкриття у Черкасах пам’ятника «витязю української поезії» Василю Симоненку. Цю подію чекали майже двадцять років. І можна тільки вітати місцеву владу з тим, що вона нарешті виконала волю громадськості краю про достойне вшанування поета-громадянина. Більше того, з подібними проханнями неодноразово зверталися представники творчої інтелігенції України, громадські діячі, політики. Тому ця подія визначна не лише для черкащан, а й для всієї громадськості України. Бо ім’я Василя Симоненка – знакове для всіх українців.

ПРО ГЛЕВКИЙ МЛИНЕЦЬ… ІЗ ГІПСУ
Однак, як виявилося, на постаменті з’явився пам’ятник, створений не просто всупереч громадській думці жителів міста, офіційним рішенням кількох архітектурно-художніх рад України та м. Черкаси, а по суті шахрайським методом, в умовах таємничості і секретності. А точніше – чиновницького лукавства і свавілля. Тож і напрошується запитання: «Кому було вигідно діяти саме у такий спосіб, приховуючи навіть від художників, скульпторів, архітекторів, до самого початку відкриття і сам пам’ятник, і його автора?» Для чого організатори цієї події, і, насамперед, в особі повторно обраного голови Сергія Одарича, вдалися до нечесного і непрозорого сценарію?
Але про все по порядку. Вперше про достойний пам’ятник поету у Черкасах офіційно заговорили під час відзначення 60-річчя з дня його народження. Тобто 15 років тому. Складно зараз сказати, чия ініціатива була першою – його київських друзів і побратимів, з якими Василь навчався в Київському державному університеті ім. Т.Г. Шевченка, чи черкаських колег, з якими працював у газетах «Черкаська правда» та «Молодь Черкащини». Важливо, що ті і ті були одностайними і заручилися широкою підтримкою творчої інтелігенції Києва і Черкас. Саме від її імені 1995 року і з’явилися перші звернення до місцевої влади з приводу встановлення пам’ятника. І навіть місце визначили – неподалік від редакції обох газет.
З того часу на стіл міських і обласних чиновників лягло, мабуть, більше сотні листів від жителів різних областей України, народних депутатів, представників культури і мистецтва, політичних і громадських діячів. Відповідь, як завжди у таких випадках, була стандартною – поки що немає коштів, як тільки появляться, то відразу… Мовляв, Симоненка ми теж любимо, шануємо і пам’ятаємо.
Перші промені світла у цьому глухому і темному кутку з’явилися лише 2005 року. У рік 70-річчя поета і обрання мером Черкас Сергія Одарича. На зустрічах із жителями міста він пообіцяв зрушити з місця цього «воза» і за рік-два вшанувати пам’ять Василя Симоненка гідним його імені монументом. Не буду стверджувати, що це питання стало пріоритетним у діяльності молодого і амбітного голови міста. Але вже через рік з міськради надійшли перші сигнали: «Пора починати». І почали. Навіть місце вибрали для майбутнього пам’ятника. Як і пропонувалося – це була саме та площа поблизу редакцій газет, в яких Василь Симоненко пропрацював майже 7 років. Але через деякий час справу з місцем для пам’ятника у міськраді переграли. Чиновникам більше імпонувала площа в центрі Черкас.
Сперечатися з молодим мером ніхто не став, а тим більше стримувати його бажання скоріше виконати свою передвиборну обіцянку. І правда, невдовзі з’явився пам’ятник. Коли ж під час церемонії відкриття опустили покривало, вражені присутні не лише обурилися, а й поставили вимогу – негайно зняти з постаменту цю «халтуру». Саме так оцінили художній витвір скульптора зі Львова. І не тільки тому, що пам’ятник був виготовлений із гіпсу, а й через низку серйозних художніх огріхів, помітних не лише для спеціалістів. Та найбільше обурив приблизний образ поета. Складалося враження, що автор ніби навмисне вдався до цього, аби дискредитувати когось із двох – замовника скульптурної композиції чи самого героя. Одне слово, перший млинець виявився глевким, але не повчальним.
Невдовзі пам’ятник демонтували. Але залишився гіркий осад у душах жителів міста. Та й не тільки у них. Найближчий товариш і однокурсник поета, київський письменник Микола Сом досі пам’ятає той ганебний експеримент влади: «Я їм так і сказав – не заслужив Василь Симоненко такого зневажливого ставлення до себе». Тому і посипалися претензії до міського голови, який особисто патронував цю справу, замість того, щоб довірити її архітек­турно-художній раді міста. А ще краще було б запросити компетентних і авторитетних спеціалістів зі столиці, у чому теж не було проблем. Адже йшлося не про абстрактну символічну скульптуру. Сьогодні таких пам’ятників у Черкасах десятки.

ПО ЗАМКНЕНОМУ КОЛУ
Отримавши серйозний прокол із львівським варіантом, міський голова врешті пристав на пропозицію архітектурно-художньої ради, і 2006 року було оголошено конкурс на кращий проект пам’ятника. Участь у ньому взяли 7 художників-скульпторів із різних міст України, в тому числі із Черкас. Переможцем став заслужений художник України, скульптор із Києва Микола Білик, відомий як автор і співавтор багатьох скульптурних пам’ятників в Україні, зокрема в Києві – княгині Ользі, Ярославу Мудрому, Івану Мазепі (досі не встановлений у Полтаві), та інших видатних діячів України.
Зрештою, ще через рік було зібрано архітектурно-художню раду міста, з тим, щоб дійти злагоди в питанні щодо пам’ятника. Після кількагодинної дискусії, у якій взяв участь і міський голова, вирішили, що «варіант пам’ятника вдалий, треба працювати далі». А далі – це значить, врахувавши зауваження та пропозиції, виготовляти так звану метрівку, яка і слугує основою для відтворення пам’ятника у натурі. Спеціально наводжу витяги із виступів двох учасників ради (згідно з протоколом), оскільки саме вони стануть ключовими гравцями на завершальній стадії. Скульптор В.В. Димйон: «Робота зроблена на високому професійному рівні, треба скульптуру виконувати у граніті. Корпус подати вперед». Міський голова С.О. Одарич: «Продовжити роботу над представленим варіантом фігури з обов’язковим доопрацюванням площі та прилеглої території».
Саме цим автор і зайнявся разом із відповідними будівельними службами. Як і рекомендували члени ради, постамент для пам’ятника виконали у «єдиному стилі із будинком обласної філармонії». До речі, коштували ці роботи близько одного мільйона гривень.
Тобто все було готове для встановлення пам’ятника. Але, як з’ясувалося, до цього знову не був готовий міський голова. Причому про відсутність коштів для того, аби виготовити пам’ятник у граніті, не йшлося. Чому ж тоді зволікав мер? Та про це знав тільки він один. І тільки через рік, а точніше у липні 2008 року, повернулися до цього питання. Але знову не для того, щоб уже остаточно визначитися із виготовленням пам’ятника в натурі, із датою його встановлення, а для… чергового обговорення. На цей раз за участі громадськості міста.
Але і після громадських слухань все залишалося на точці замерзання, хоч була створена робоча група з контролю за спорудженням пам’ятника. І першою свою стурбованість ситуацією, що склалася, висловила художня рада Національної спілки художників України. На своєму засіданні 17 вересня 2008 року вона «схвалила перехідну модель пам’ятника В. Симоненку» (автор М. Білик). Тобто, по суті, підтвердила і рішення конкурсної комісії, і міської архітектурно-художньої ради. Які ще більш авторитетні організації повинні були розглянути це питання, аби міський голова повірив, що має справу не з львівською халтурою, а з високохудожнім твором? І, відповідно, прискорив встановлення пам’ятника. Саме таке запитання і випливає із листа, якого 30 вересня 2008 року відправили міському голові народні депутати України М. Кульчинський, В. Яворівський, В. Терен, А. Матвієнко.

ХРОНІКА ПОЛІТИЧНОЇ КОН’ЮНКТУРИ
На листі народних депутатів і закінчується нібито ділова хроніка. Бо, як показали подальші події, насправді це була просто імітація діяльності місцевої влади із кон’юнктурним підтекстом. Саме такий висновок напрошується на підставі наступної дворічної паузи, яку взяв мер. Що означало глухе мовчання з його боку – важко сказати. Звичайно, підготовка до виборів Президента України була непростою, тим більше, що в них брав участь політичний соратник голови. Потім – вибори до місцевих рад. Але найголовніше, безперечно, – майбутні вибори міського голови. Особливо, якщо врахувати, що на місцевому небосхилі не все було сонячно і передбачувано. Тим більше, що серед претендентів були й такі, які теж хотіли отримати додаткові голоси виборців за рахунок пам’ятника. Тобто ім’я Василя Симоненка стало нічим іншим, як предметом політичної спекуляції, у якій активну участь взяв і Сергій Одарич.
Отож зовсім невипадково міський голова на початку цьогорічної виборної осені згадав про свій рятівний козир. Як і передбачалося піартехнологіями, спочатку були наміри відкрити пам’ятник ще до виборів. Та й окремим поважним гостям попередньо повідомили, аби вони, на всяк випадок, були готові взяти участь у відкритті пам’ятника до 31 жовтня. І багато хто до останнього вірив, що саме так і буде. Але окремі політичні експерти і конкуренти натякнули меру, що, мовляв, негоже постійно спекулювати ім’ям поета і заробляти на цьому додаткові бонуси. Можливо не все, як сподівалися, склалось із коштами? Чи то їх забракло у державній казні, а чи спонсори побоялися заздалегідь вкладати гроші у рекламний передвиборний проект мера, не будучи до кінця впевненими у його перемозі? Але політтехнологічно і це вже було не так важливо. Головне, що пішов розголос серед виборців про готовий для встановлення пам’ятник Василю Симоненку. І його ось-ось повинні встановити. Залишилися суто технічні дрібниці – доставити пам’ятник з Києва. І з місцем теж усе вирішено. Хоч де саме – ніхто не знав.
Але, як уже відомо, церемонія відкриття відбулася невдовзі після виборів, на яких Сергій Одарич отримав переконливу перемогу. Відразу й знайшлися необхідні півмільйона гривень (лише вартість однієї скульптури обійшлася майже у 400 тисяч гривень). Бо хто у таких випадках не хоче мати з мером хороші стосунки на найближчі п’ять років.
Не буду описувати церемонію відкриття пам’ятника. Про це в газетах розповідалось. Лише додам, що встановили його, наче за іронією долі, на колишній вулиці Леніна. А щодо відгуків про художню якість пам’ятника, то вони різні – від схвалення до несприйняття. Микола Сніжко, який свого часу працював із Василем у «Черкаській правді», сказав відверто: «На поета не схожий, а схожий на якогось пацана. Та й місце можна було б вибрати більш людніше, а то наче на задвірках».
Втім, і тут, на жаль, не обійшлося без великої ложки дьогтю.

ГІРКІ ПЛОДИ ШАХРАЙСТВА
Справа в тому, що пам’ятник, який з’явився на нашвидкуруч облаштованому майданчику, і не на досить вдалому постаменті біля Палацу одруження і дитячого садочка, немає ніякого відношення до тієї скульптури, яка перемогла у конкурсі 2006 року, яка згодом була схвалена на засіданні архітектурно-художньої ради (2007 р.), підтримана громадськістю міста (2008 р.) і остаточно підтверджена архітектурно-художньою радою Спілки художників України (2008 р.). Тобто скульптури, автором якої є Микола Білик.
На постамент «протягнули» (іншого слова не підберу), і фактично через чорний хід, зовсім інший монумент. Який, по-перше, не проходив жодної художньо-архітектурної експертизи. По-друге, є нічим іншим, як гібридом, оскільки одні її елементи, причому головні, належать скульптору Миколі Білику, а інші – Владиславу Димйону.
Завершальна стадія із пам’ятником Василю Симоненку нагадує детективну історію, оскільки не позбавлена не лише таємності, а й шахрайства. У цю аферу, або як називають її, «мерську оборудку», до останнього були посвячені лише двоє – Сергій Одарич і Владислав Димйон. Миколу Білика навіть не поставили до відома, наче його проекту не існувало. Хоча офіційно, за всіма юридичними правилами, а тим більше за морально-етичними канонами, саме його художня експозиція мала служити основою для майбутньої скульптури. І тільки після його відмови, а чи згоди на співавторство, можна було виготовляти пам’ятник. Але пішли іншим шляхом. Більше того, Миколу Білика навіть не запросили на відкриття. Мабуть, побоялися, аби не виступив і не зіпсував урочисту церемонію, якій Сергій Одарич надав вишуканої помпезності, запросивши навіть із-за океану внучку і правнучку Василя Симоненка.
Не знаю, чи заглядає, хоча б подумки, за лаштунки багаторічної історії із пам’ятником міський голова? А чи досі, охоплений ейфорією переможця, якого, як відомо, не судять, вважає те, що відбулося, всього-на-всього ще одним вдалим політичним проектом, для вирішення якого усі способи підходили. А чергова перемога на виборах ще більше вивищує його над громадою і робить саме його думку, слово, ідею, рішення остаточними і такими, що не підлягають ні оскарженню, ні ревізії, ні тим більше запереченню. Якщо він вважає саме так, то єдине, що я міг би порадити міському голові, політичну кар’єру якого свого часу я теж підтримував, ще раз уважно і до кінця перечитати усі твори Василя Симоненка. Адже там, крім вірша «Ти знаєш, що ти – людина?», якого партійні побратими Сергія Одарича, готуючись до чергових парламентських виборів, зробили політичною програмою, і фрагмент із якого викарбувано на пам’ятнику, є багато інших мудрих, повчальних, морально чистих, по-громадянському мужніх слів великого поета і Людини. Людини, для якої мораль і совість були над усе. Може, хоч після цього у мера Черкас виникне бажання піти до пам’ятника і сам на сам, мовчки, поспілкуватися із Лицарем слова. І, якщо не покаятися, то хоча б очистити душу. Повторюючи Симоненкове: «Заховайте мідяки в кишені, золота добудьте із душі».

http://www.litgazeta.com.ua/node/1368
Переглядів: 772 | Додав: Sofi
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]