Багато років в Україні здійснюється аграрна реформа. Селяни одержали у
приватну власність землю й майно, колгоспи та радгоспи перетворено на
агроформування ринкового типу.
Проте реформа не досягла потрібної мети, не зуміла розкрити величезний
потенціал сільського господарства країни. Мимоволі запитуєш себе: чому
погано живуть селяни, в чому тут причина, чи відповідає здійснювана
державою аграрна політика сподіванням людей?
У селі Розсішки КСП було реорганізовані в СВК з великою кількістю
пайовиків-засновників. У той період це було виправдано і зрозуміло
людям. СВК враховували складений десятиліттями менталітет людей, їхню
звичку працювати колективом, обирати свого керівника та запитувати з
нього, усталені традиції та спосіб життя в селі.
Проте, у селян в СВК, на жаль, мабуть залишилася психологія
колгоспника, а не господаря, оскільки при створенні кооперативу вони
стали власниками майна та землі без виділення їх у натурі.
Найголовніший недолік СВК в тому, що люди, які в ньому працюють, хоча
й є пайовиками-засновниками кооперативу, не почуваються господарями,
ставляться до майна та до землі, як до колгоспних. Важко нашим селянам
змінити психологію працівника на психологію господаря. Керівник СВК
«Росішки» Іван Арсентійович Коханівський також не є господарем, він
навіть не має паїв у цьому господарстві, його просто одного разу
запросили, чи, навіть можна сказати, найняли сюди на роботу, але,
здається, він зовсім не відчуває страху, що, селяни можуть його суворо
запитати про роботу, а то і переобрати. А, можливо, він уже настільки
оточив себе «своїми» людьми, що цей процес став неможливим? Адже в
господарстві працюють лише 128 осіб, так як велика кількість покинули
тут роботу через мізерну зарплату. Адже, наприклад, доярці у табелі
ставлять всього 4 години на день, тож і до стажу 2 роки роботи
зараховуються як один. А можливий і такий варіант, що селяни просто не
знають своїх прав, чи сподіваються, що це за них зробить хтось інший?
А запитати є про що. На паї люди отримали фуражне зерно (за яке
потрібно було ще й доплатити гроші!!!), а, змоловши муку, виявили, що
спекти щось неможливо. Цим зерном хіба що худобу годувати. А все тому,
що коли здавали свої паї в оренду, не читали договір, який підписують.
А якщо читали, то вже точно не уточнювали, яке ж саме зерно, якої
якості, якого сорту і т.д. і т.п.… І саме такі, нібито маленькі та
непомітні нюанси в подальшому дають можливість «згідно договору» так
ошукати, що мало не покажеться. Також можна згадати і про ціни за якими
людям відпускають ту чи іншу продукцію. Кажуть, що дещо, наприклад
олію, на базарі в той час можна було купити значно дешевше, аніж давали
у господарстві.
А що говорити про соціальну сферу Розсішок на яку коштів господарством
зовсім не виділяється?.. А сільський водогін, який теж знаходиться на
балансі господарства і не ремонтується, через що ні в школі, ні в
дитячому садку немає води. Діти змушені носити воду відрами із криниці,
як це було ще за часів Шевченка. Хіба це нормально? Дороги, по яких
гасають вантажні автомобілі, трактори, навіть гусеничні, руйнуючи
асфальтове покриття, збудовані за кошти колишнього колгоспу, а
ремонтувати їх потрібно сільській раді, яка не має на це коштів, так як
є дотаційною і фінансування вистачає лише на захищені статті, а потім,
після перевірки КРУ, ще й заплатити штраф за нецільове використання
коштів. Взимку село засипає снігом і чекати, що хтось прогорне дорогу
марно. При потребі прогорнути сільське сміттєзвалище легше знайти
трактор у м. Христинівка. А колгоспна їдальня… Кажуть, що там потрібно
було зробити ремонт ще кілька років тому, а антисанітарія вже досягла
такого розмаху, що дивно, як цього ще не побачила санепідемстанція та
не вжила потрібних заходів. В цій же ж їдальні, проводяться і збори
членів СВК. Керівник СВК І.А. Коханівський всіх запевняє, що в
сільський будинок культури їх не пускає голова сільради, вимагаючи
грошей за оренду. Всі інші власники паїв на ці збори не допускаються,
як такі, що все одно не мають права голосу. Мабуть вважають, що їм
байдуже, як використовують їхній пай. Чи, можливо, думають, що якщо вже
хтось щось віддав в оренду, то повинен забути, що воно йому належить,
хоча оренда – це лише дозвіл комусь якийсь час чимось бережливо
покористуватися, а потім повернути назад справжньому власнику. А
справжній власник має право знати, що з його власністю робиться, чи
акуратно нею користується орендар та як саме використовує. Цікава
позиція, чи не так?
А, можливо, це все робиться для того, щоб люди нарешті сказали:
«Досить з нас СВК. Давайте реорганізуємося в СТОВ, ТОВ, чи ще в щось.»
А до чого це веде? Якщо, згідно із загальноприйнятими правилами, в СВК
всі рішення приймають на загальних зборах членів СВК, яких чимало (хоча
я і не здивуюся, якщо всі ці збори носять формальний характер і
приймають такі рішення, які потрібні одній людині), то, наприклад, у
ТОВ всім офіційно (чи формально) керує лише кілька (загалом не більше
семи) засновників, а то і взагалі одна людина, ставши 100% власником
всього господарства (як це сталося у Заячківці) і тоді вже нечесному
керівнику значно простіше. Можна сказати, на селі з’являється «пан», на
якого всі працюють, від якого всі залежні, до якого всі ходять на
поклон, а він, що хоче те і робить – все одно у селян немає іншої
альтернативи окрім нього. Та і продати господарство тоді можна без
зайвих проблем та складнощів. Особливо, якщо вже є покупець. А розмова
про приєднання до якогось господарства з Вінницької області уже
ведеться. А якщо продається господарство, то, можна сказати, продається
і село.
Вже давно не є секретом, що багато прийдешніх керівників та власників
сільськогосподарських підприємств абсолютно не зацікавлені в
збереженні, розвитку і примноженні отриманого, з метою передачі своїм
дітям та онукам у спадок, а думають лише про те, якби якнайшвидше
вичавити якнайбільше грошей, на ці гроші відкрити як побільше
магазинів, барів, понакуповувати квартир у містах, таким чином
забезпечуючи лише своїм дітям щасливе життя, та й свою безбідну
старість. А коли настає момент, що з села уже не можна більше нічого
взяти – просто покидає його, підшукуючи нову «дійну корову», а після
його господарювання виснажена земля хай хоч і горить під ногами селян.
А що ж тоді село? Село, яке є колискою нашої нації, духовності і
ментальності починає вмирати. Вже деякі наші села ніби знову опинилися
в прифронтових зонах, ніби над ними знову проносяться шквали канонад та
бомбардувань. І в центрі, й на околицях бовваніють розбиті хати –
потрощені дахи, сліпими зіницями зіяють чорні пройми вирваних вікон і
дверей. Навколо тих хат повалені, не до кінця розтягнуті сусідами тини
потопають у бур’янах та хащах. З кожного сільського кутка скалить зуби
запустіння.
Всім набридло свавілля, але не всі борються за свої права. Чи прийде
час, коли люди нарешті прокинуться і почнуть вичавлювати з себе рабську
натуру по краплині? Чи будуть і надалі продовжувати жити по принципу
«моя хата з краю»?
Якщо ми дозволимо і надалі руйнувати село, остаточно поламати цю
колиску нашого народу, цю останню основу нашої ментальності, то що ж
тоді зостанеться від нас самих як самобутньої нації українців?
За результатами інтерв’ю з головою
Розсішської сільської ради Л.Д. Мудик
та розмов із жителями села
Джерело: газета "Христинывська СОРОКА" передрук з http://khrystynivka.ucoz.ua/
|
