...

Ідіотизм сільського існування для творчої людини просто неможливий, хоча багато письменників живуть у селі...

Знаю, чимало хто з любителів села закидають мене при цих щойно вимовлених словах камінням, але я певен, що саме ці закидателі мене є героями смішної але влучної фрази: "Поет півжиття поклав на те, щоб залишитися в місті. Інше півжиття пише слізні оди селові."

Село – це гарна природа, свіже, світле відчуття краси і радості, спокій, непоквапність, звичаї. Але село – це і тяжка праця: монотонна, вимотуюча всі сили з людини, що не приносить великих маєтків, якщо не крадеш у держави, а село не знаходиться поблизу міста з базаром і потребою сільськогосподарської продукції. Село – це і жорстка закрита система, що має чітку ієрархію зі строго дотримуваними кастами. Перехід з однієї касти в іншу доволі болісний і не завше вимірюється духовними, знаннєвими чинниками. Годі казати, що людині творчій, письменнику, у цій системі місце визначено малопривабливе.

Разом з тим чимало письменників жило, живе і буде жити в селі.

Михайло Масло – не виняток.

Він народився 11 лютого 1919-го року у селі Мойсівці на Черкащині. По закінченні Лубенського учительського інституту вчителює у школах рідного району – Драбівського. Рядовим стрілкового полку воював на фронті. Отримав за це орден Червоної зірки та медалі. По закінченні Черкаського педінституту вчителює в селі Ковалівка.

Його перша книжка "Дорогою в поле" побачила світ у 1956. На неї, як і на інші його книжечки, з’являлися у пресі зичливі рецензії. Але, як згодом слушно зауважить автор передмови до посмертної книжки поета Микола Негода "Доводиться шкодувати, що вагомий доробок поета лишився поза увагою літературознавців і критиків. Крім кількох газетних рецензій і відгуків на нові його збірки, жодної ґрунтовної статті про творчість Михайла Масла не з’явилося за життя поета".

За характером Михайло Масло – відвертий лірик. Але лірик небравурний, якого несе на своїх крилечках порожнеча, а непоквапний господар, який знає ціну слову і праці над ним.

Це гостро сільська поезія, але не колгоспна у звичному розумінні. Людина в природі, природа в людині – ось основний її зміст. Молодий автор (молодий відносно, бо на час виходу першої книжки мав уже нівроку 37 років) вже у першій своїй книжці явив читачеві свій неповторний характер, в якому переплелися і тонка лірика ("Навколо пахло сніготалом, Як пахне тільки у степах", "Дихнуло свіжим медом трав І молоком – од ниви", "Мій батько святкової днини Купив десь на ярмарку у гончара Мені соловейка із глини. Я ротом у нього води наливав, Висвистував ним до безтями, Живих солов’їв на пісні викликав – І сад наш дзвенів солов’ями", "Як туман снується п’яно"), і виливи любовних почувань ("Сад по вінця місяцем залитий. солов’ї натьохкались давно. Тиша. Північ. Не шелеснуть віти. – Хто ж то, мамо, стукає в вікно? – Доню, доню, то вишнева гілка. Не хвилюйся, ти спокійно спи. Гілка завжди стукає, як тільки За сімнадцять літ переступи", "І мимоволі пожалієш, Що ніч яка, а ми не вдвох!"), і неповторні образи, виліплені зі звичайного сільського побуту ("А колос мружить вусами Та колосу шур-шу", "Посідаймо на заорі", "Взяти з хлібом рукавець", "Він вартує на птахарні, А птахарня на возах – Роси пізні, роси ранні Завжди в діда на вусах", "А як тільки завидніло – Пісня, дивно голосна, Поверталась до артілі Вже в два голоси одна").

Через чотири роки до набутку першої збірки Михайло Масло додав "Землю батьків". У ній він мало міняється. Хіба що голос упевненіший – "Іде білявка між рядів, Як пісня, що без слів", "Вітер пахне од човнів Дубом і смолою", "Але ж була у цього поля Чиясь і перша борозна".

В його поезіях багато світла і прозорості – і такої ("Серце впало пташкою – Загримів состав. Дим розцвів ромашкою, На очах розтав. І на гонах сонячних Поїздам услід Ти з тих пір, мов соняшник, Дивишся на схід") і ось такої ("Біля школи по схилу крутому Йшло дівча із відром у руці І вапном у саду молодому Золотило тонкі стовбурці. І, напевне, від того скоріше Набухали бруньки на гіллі – і навколо зробилось видніше, Мов побільшало світла в селі"). Та найбільший взяток бере з поета любов – у ній і сила ("Четвертий день хворію в ліжку, Четвертий день – мов сирота... Десь грім гримить, і дощ на книжку В вікно із вітром заліта. І раптом стала на порозі, Пройти не хоче до стола. – Не осуди... я по дорозі... Не думала... але зайшла... Зайшла! Стоїть, кусає губи, Ще мить – і вилетить назад. О, де ти, зливо? Дощик любий, Перетворись у водопад. А в неї модні босоніжки, бузково-газовий платок. Стоїть. Мовчить. І берег книжки Давним давно уже обмок"), і легіт ("У вечоровій млосній тиші Озвався щебет солов’їв. І місяць, Обрій взолотивши, Над лісом хмари запалив. Понад водою чути співи – Пливуть човни за темну гать... І хтось чиїмсь рукам шкідливим Прохає волі не давать. Хтось радість зрівнює з водою, Де глибина така ясна, Що дно здається під рукою, А зачерпнеш – немає дна") і гіркота ("І можливо тому навесні Плачуть непідкупними сльозами На березах віти обвисні. А серцям вечірнє поле сниться, Де, мабуть, Вернувшись, я і ти Захотіли б в житі заблудиться І назад дороги не знайти", "І досі молодість – мов сниться, Мов сниться битий шлях нічний, Де ми зустрілись в косовицю – Ти нічия і я нічий... Твої вуста з жаги палали, Рука не рвалася з руки (...) А ми лиш друзями лишились, Хоч так ішлося ж на любов... Та знов жита заколосились – Чи не піти б нам в поле знов?").

В книжці щире захоплення, але не колгоспністю села, а його сутністю – красою людини: "І вже ніколи не забудеш, В душі радіючи без меж, Що єсть такі красиві люди На тій землі, де ти живеш".

У наступній книжці лірики "День прибуває" вражає багатство ритмів, у яких голос поета Михайла Масла звучить невимушено – невимуштровано – природно – "Розливсь Дніпро. На гони цілі Залив діброви і гаї. Зайшли в забрід рукавобілі Розквітлі вишні. Солов’ї Збудили сонце. Дніє обрій, Хоч нижче смуга чорноти. Як легко дихати! Як добре Човном під вербами пливти! П’янить м’яка прозора тиша", "Золотіше золотого Соняхи цвітуть. А за ними схід огнистий, Ніби кармазин. Грають колосом оститстим Вилоги долин", "Дозріває пізнє просо. Холодок в степах. Пролітають дрофи косо, Губляться в степах", "Чорнозем пахнув сніготалом, Воскресла з мертвої трава. У степ ішов я... Ледь світало, І рання вільгість польова Густою росяною млою Лежала у долинах нив, – І дивне діялось зі мною: Я сам з собою говорив".

А що далі? А далі стається дивовижне – замість належного вибраного Михайло Масло видає у Держлітвидаві нову збірку поезій. Він занадто цінує кожен вихід на люди, і тому не сміє марнувати таку нагоду повторами. Та й заява серйозна – "Від імені сіл". І це слово – не кукіль. Воно ваговите, виважене, звабне, глибокохудожнє – "Хоч сніг навкіс через тополі Летить, мов борошно з коша", "І все ж багатий сам собою, Додому з піснею ідеш, І вечір вже перед тобою, І степ в снігах без узбереж", "Ніби Чорна сльоза в золотім ободку", "Озозулений сад", "Ніби звій веретен, бджоли тихо дзвенять, І від них пелюстки навкіс долу летять, І біжить горицвіт берегами до хат, Ніби висипав хто з сита жовтих курчат", "Заткалась рястом прошва стежки, Бджола кружляє над льотком Там, де березові сережки На вітрі куряться пилком", "Жовтень (...) у цвіті сил – вмирає, Не вмира – згора, І собою осяває Береги Дніпра", "Любов – не вічно тепле літо, В любові й осінь настає – І візьме інший ту любиму, Якій ти дорікав за все, Промчить весільний поїзд мимо – Тебе ж лиш пилом обнесе".

Цікавим набутком автора є поема "Як зацвіли троянди", присвячена Катерині Білокур: "Осіла сутінь в береги садів", "Стояла я босоніж, без хустини В калюжці теплій, чистій, ніби скло, В якій відбилась гілка тополини, А вдар ногою – ніби й не було ", "А мати з хати кличуть: – Катерино, Іди обідать... вже і борщ прочах", "А у моїх очах квітки... квітки... Не скриводушу, ні, коли признаюсь", "Щасливий, хто не чує власне серце", "А гляну вранці – бачать свіжі очі: І фарби тьмяні, й все якось не так. І знову пензель я беру у руки Та виправляю, добираю барв – І в тім були і радості, і муки, Яких ніхто з навколишніх не знав", "Та правду кажуть – дай вогневі волю – Все спопелить він. Так давай мені — Я малювала до утоми й болю, А вже мороз узоривсь на вікні... Вода замерзла в склянці, стала біла...", "Яке хмільне пробудження в народі!", "Квітки – це провість радості на світі"...

У своїй поемі Михайло Масло спромігся на дивовижну річ – він показав внутрішній світ героїні, яка згодом – разом з Симоненком – стане атрибутом української поезії. Але тільки атрибутом, тільки знаком. Михайло Масло спромігся на більше – бо він писав себе, свою долю поета в селі.

Спокій і певність у собі не покидає автора і надалі. Саме тому з’являються з-під його пера випуклі, зримі образи ("Ніч. Дорога під снігами", "В імлі тополі, Як в молоці", "Мабуть, В льонах ти висинила очі, Вишневий сік не стерла на вустах", "Губи-ягоди", "Соняхи, одковані із сонця, Золотавцем світяться вночі", ""), солоні, та вистраждані істини ("Стою між них із світлим смутком Дивлюсь, як твориться краса: Лише розгорнеться пелюстка – На ній з’являється сльоза", "Не бійся чорної роботи: Вона в усякім ділі є. Роби її"), барвна і штивна безвість любові ("Я люблю. Знаю, любиш і ти. тільки як же тебе досягти? За мостами – мости. За мостами – мости. Й тільки там, за мостами аж, ти", "Таїну буде знати Лиш межа у житах... Збитий пелех дівчати Диким медом пропах", "Паленіли маками узгір’я, І мені здавалось, що від них Запливло червоним надвечір’я В понизов’я луків заливних. Свіжим сіном вабили покоси, Мочарами пахло від ріки, І до мене з віч твоїх розкосих Вилітали чорні ластівки. Чарівна, всевладна в ту хвилину, Ти зривала квіти, мов огні: По усмішці брала за мачину І на груди кидала мені. В пелюстках палали наші руки"), розкіш звукописної та ритмомелодичної архітектоніки вірша ("Прилетіли снігурі За-ців-ців-ка-ли", "О, яка пора привільна В тихім літеплі полів: Перелунює весільна Перезва перепелів", "В передзвоні перелесному Небо скошених полів Перевите перевеслами Перелітних журавлів", "Десь там, десь там, десь там, десь Сизий полиск синіх плес... – Агов! Хто там потойбіч? Чали човен! Тиша. Ніч.", "І в перелесних перепливах Цвіте картопля", "Біла хата. Біла вишня. Біла ніч в міжгір’я вийшла. І така вляглася тиша, Що, здається, світ не дише. Лиш на річці в два весельця Хтось до берега береться", "У пору повені поволі Виходять ріки з берегів", "І бусол з гілкою у дзьобі Через село в гніздо летить", "Сади, озера, береги Аж сиві од печалі", "Кордон села. Околиця. Тут крикни в млу нічну – Луна сто раз повториться І згорнеться в одну", "Тирлує вітер чорні хмари, А з хмар, із чорних – білий сніг: Мов хтось жене овець отари І укладає на нічліг (...) нудьга розвіялась, як дим. А що б, здавалося, такого, Що враз ожив, не чуєш ніг? Та тільки й сталося нового, Що випав сніг...", "Присмерк сонця. Втома поля. Тихо. Пусто навкруги", "Біля греблі голоребрі Верби всохлі. Ряд човнів. Од заграви біля греблі Чистовід зачервонів", "Обіч Драбова сади Підперезані тинами. Скільки шляхом не іди – Пахне полудень плодами", "Прогіркла порохом доріг Передвечірня втома Лягла югою на обліг І скліє нерухома ").

Через два роки по смерті поет знову говорить з читачем – зболено, щиро, і знов непоквапно – про сутнє. Медитативний, підсумковий стрій його поезії замішаний на гіркоті і солоді досвіду людини, що прожила своє життя глибно і неспроста: "Земля в землі, зерно в зерні, Людина у людині Є суть всього, що десь на дні Єдна шляхи глибинні; А лет шляхів, їх перехресть – Лиш грані споконвічні, Де ніч і день, життя і смерть – Як поїзди зустрічні", "Стежками непочатими", "Пусто і дико у полі, Довга дорога одному", "Грім ударив близько, на загреблі – Покотилась берегом луна; Опустились перші краплі теплі На сухі незгребені сіна – І нараз запахла кошениця, Як в цвіту не пахла і трава... Дощ снується тихо, ніби сниться...", "Нема нічого. Лиш з-під вій сльоза тече – Промінь сонця весняного Пригріває у плече ", "Сніг і вітер. Сніг і вітер. Вітер. Віхола в полях", "Леліє шлях. Ледь-ледь шемріє Обабіч висохла трава (...) Чого-чого не перемрієш, Отак ідучи в безбереж – Але найбільше порадієш, Що шлях веде і ти ще йдеш", "Ущерблений місяць. Ущерблена ніч. І літо ущерблене досить. Залюблений шепіт. Притишена річ. Співає сова чи голосить?", "І тінь, і тлінь, і мла росиста", "Пожовклий лист летить з тополі І заштриховує пейзаж", "Осіннє оливо ріки Холоне, втягуючи в себе Круги – іржаві острівки, Тінявість вимоклого неба. Всьому в житті своя межа: Лягла рілля. Посадка гола. І стихла, встоялась душа – Байдуже дивиться довкола ", "У пору згасання окраси земної І я наодинці побути люблю... Люблю, як немає у полі нікого, Крім сонця. І неба, й святої землі. Суджу себе тут я – без суддів убогих", "Та і в могили на краю Душа плека надію: Я смерть таки переборю. Я виживу! Я смію!", "Вечірня мла забігла в присмерк тіні, Вмовка останній поголосок дня. Мов перші зорі, яблука на сіні Ще дозрівають...", "Тиха задума ставка Повна високого неба; Навіть зоря не торка Сонного листя на вербах. Треба ж наразі линку Випорснуть десь над водою – І комишинку тонку Хвиля гойднула собою", "Слоїться, мов скло, над полями Холодна курна каламуть", "Душа не може без віконця, Їй без віконця – не життя. Віконце в сад, у степ, до сонця – Віконце в простір майбуття. І хай майбутнє не розквітло, Та вже знамення підійма – Душа його вбирає світло Й від того світиться сама", "Навстіж вікно! Навстіж до сонця душу! Неси на люди усміх і любов. Я мир душі твоєї не порушу: Я ще до тебе. Може, й не прийшов", "І я один в степу. Один На всю оцю округу: Грачиний грай і мрева синь Нагонять вічну тугу. Поклавши в голови сніги, Замре невдовзі поле – І порожнява білих гін, Як біль, в очах заколе".

Михайло Масло дарма боявся, що мало зробив у літературі. Він зробив більше, ніж деякі таланти – гучні, славні – у столиці, маючи достоту більше до того можливості. Але, може його порятувало село? Хтозна.

Поет Михайло Масло – сильний, пружний, українний – лишив нам свою поезію. Вона жива, вона дихає і говорить. Чуєте?