...

66 років солдати, поховані у братських могилах Умані, були невідомими для своїх нащадків. Дмитро Шапотько, внук фронтовика з Росії, у пошуках місця загибелі свого дідуся знайшов у секретних архівах імена 977 радянських солдатів, які на початку Великої Вітчизняної війни загинули в Умані від ран та хвороб у німецьких "лазаретах".

У серпні 1941 року полонених радянських солдатів із оточених 6-ої та 12-ої армій біля села Підвисоке на Кіровоградщині перемістили в концентраційний табір, який увійшов в історію як "Уманська яма". У німецьких архівах він отримав назву "шталаг №349".

Табір було розташовано на території цегельного заводу. У ньому перебувало близько 70 тисяч радянських полонених. Найважче було пораненим та хворим. Комендант табору погодився на пропозицію радянських військових лікарів "полегшити режим для хворих". Їх перевели в лазарети (за німецькою термінологією – ревіри) за межами табору. Після цього сотні солдатів, що потрапили в ці ревіри, зникли. Рідні не знали, як вони загинули і де поховані.

– Лише в цьому році з’явилася надія на повернення імен героїв, які загинули у шталазі №349, – розповідає виконувач обов’язків директора Уманського краєзнавчого музею Юрій Торгало.

У Центральному архіві Міністерства оборони Російської Федерації були знайдені архівні документи – картки, у які німці занотовували інформацію про кожного військовополоненого з уманських ревірів.

– Відкривач цих карток, Дмитро Шапотько, передав нам в музей ксерокопії цих карток, – каже Юрій Торгало. – На них зазначено найменування шталагу, номер, який присвоювався бранцю, прізвище, ім’я, по батькові, дата і місце народження, зріст, колір волосся, короткі відомості про рідних, домашня адреса, національність, військове звання, місце взяття в полон. У деяких картках є фотографії та відбитки пальців. Останній запис – дата смерті.

Наразі в Уманському краєзнавчому музеї зберігається 997 карток з іменами воїнів, що загинули в ревірах міста Умань. На території міста діяли три ревіри: ревір №1 був розташований у гуртожитку цегельного заводу, №2 – у клубі залізничників, №3 (найбільший) – біля "Софіївки".

У кожному ревірі було кілька бараків. У бараках – споруджені двоповерхові суцільні нари, в середньому по 75 сантиметрів на людину. Матів для підстилки не вистачало, поранені спали на голих дошках. Офіційно на тисячу поранених на добу видавали один стерильний бинт і декілька нестерильних.

– Умови перебування полонених у ревірах були нестерпні, – говорить Юрій Торгало. – Ми знайшли спогади одного із ревірних медпрацівників. "Воші тріщали під ногами, – пише лікар, – а коли черговий підмітав нари та підлогу, то набирав їх декілька совків та засипав у пічку-буржуйку. Там з’являвся специфічний вошивий тріск та запах..." Від незадовільних умов утримання та антисанітарії в ревірах спалахнула епідемія висипного тифу. Спочатку в лазареті №2, а потім і в інших щодня помирали десятки хворих. Їх кидали штабелями у вириті траншеї та пересипали вапном.

Шталаг №349 проіснував разом зі своїми ревірами до кінця 1943 року. Далі він перемістився на Захід. А імена полонених, що перебували в ньому, були таємницею 66 років.