...

Мій добродушний і люб’язний гід Сергій Носань відрекомендував його, як блискучого редактора, але попередив, що чарки сей піїт не цурається.

Петро виявився напрочуд цікавою і самобутньою людиною, яка глибоко, опріч чарки і Черкас, любить і поезію, і літературу. Він показав мені місто і цвинтар. На останньому знав чи не всі могили і історії їхніх володарів. Данило Нарбут і Василь Симоненко постали переді мною, як живі. Тепер, коли буду в Черкасах ще раз, вже понесу квітки і на Петрову могилу. Він народився 12 липня 1943 року у селі Паризька Комуна на Полтавщині. 1969 року закінчив поліграфічний інститут імені Івана Федорова у Львові. Працював у газетах. Помер цього року у Черкасах.

Свою першу книжку він назвав "Оржиця". Назвав так, бо "устає над урвищем Гребінка і гука: "Хто знає Оржицю?". Нишкне присоромлена округа, і діди змовкають на завалинці, бо пройшло ж століття! Зачалося друге, а ніхто чомусь не обзивається. Може, так і треба? Може, слава ділиться, як здобич, між великими?" Болюче питання – та не безвихідне, бо "Скільки у серці викопую зілля, а серцю родить не обридло (...) Пісні тієї онук не забувся – це значить, що пісня та справжня".

З самого початку Линовицький говорить своїм вагомим голосом, у якому природність мовної витонченості витворює спокійну, вартісну глибину художності: "Бродять очі дорогами, бродять очі стежинами, бродять очі невиплакані і шукають мене. Бродять очі на цвинтарях і на братських могилах, бродять очі знесилені – і не зрадять мене. Не розшукуйте, очі! Краще станьте на вигоні і дивіться. Сьогодні сам до вас я прийду", "Вона паде над сивим садом на соловейкову тремтінь... Над будь-яким новим фасадом – моя прозора тінь", "де ти ще є і вже нема", "Я помилився... Я хотів... А хто мою надію скорить?", "Ноги йшли по світу і топтали вітер – молодий, зелений, радістю повитий", "і зібрав я у хаті вітер і віддав. І стою. І мовчу.", "Я всміхнуся: Дніпро – мов Ніл".

Цей голос засвоїв ритмомелодику Тичини, але вдихнув у неї своє, посутнє, новітнє, свіже: "Бігла біла балерина між подругами, ще й коліньми говорила круглими (...) Бігла біла балерина – задихалася, ще й бентежно говорила в галасі (...) Бігла біла балерина з вітром-легінем, ще й грайливо говорила леготом (...) Бігла біла балерина поміж веснами, дивне диво говорила весело", "Сумує шум. Шумує сум. Уста жовтіють сухо. "Усе... Усе..." – дзвенить шосе, зашушкалося жухом. "Шу-шу, шу-шу" — сахає жовть – і киць гасає з жаху. "Ха-ха! Хо-хо!" – вітрець пройшов, з дерев здирає лахи".

Любов у нього – щаслива, але гірка. В ній присутній третій – як чиста, уявою виткана тінь: "Чому приречений навічно ввижати, слухати крізь тлінь? Іване? Де ж твоя Марічка? .. То тінь шукає тінь", "А ти вже іншого кохала. А ти вже іншою була. О, знаю: не мене шукала, та вірю, що мене знайшла. Якби його не загубила, до мене б не судилося іти. Дивись, біля його могили безмовних двоє. Я і ти.", "Найдорожча моя людино, це до болю звичайно – або неймовірно, прекрасно, дивно, що на світі є наша любов."

Завершує свою першу книжку поезій Петро Линовицький чи не заповітом – начеб боїться не встигнути сказати це читачеві потім. Ось цей заповіт: "Не забудь мою давню адресу... Правда, сам я сто літ не живу, і давно пересохла криниця, і нема коло хати верби. Не згадає ніщо тут про мене: ні стежини засмучений струм, ні моя заніміла кімната, ні похилий пустий голубник... Напиши... Хай старий листоноша розпитає статечних сусідів – і заходяться, всівшись на призьбі, нашу юність вони воскрешати... Не забудь мою давню адресу: може, знов я туди повернусь і почищу цілющу криницю, посаджу коло хати вербу – і співатиме все тут про мене: і стежини закоханий струм, і весела столунна кімната, і стокрилий гінкий голубник. Напиши... Хай старий листоноша не минає зачахлу господу. Я чекаю, присівши на призьбі. Не забудь мою давню адресу."

Поет просить не забути його, написати про нього йому, прочитати витворене ним – передовсім затаєний у плоті його вірша нескорений і незникомий дух ритму – життя. Але це завчасні благання, бо попереду ще кілька книжок віршів і поем.

Свою другу книжку поет розпочинає сонетом. Потім – раптом – поема. Сповнена мами, дитинства і українного. "...хати – а між ними моє білоброве, несповите моє гоготить, недобігане, босоноге", "з плавень легіт летить легкий", "мов ракети, хати безкрилі пориваються нас нести". Дитинний зачин, тяжка жіноча доля і українець в польоті – Громаденко ж. Але літак паде на рідну землю. І тут автор знаходить коректні, сильні, людяні тони, півтони, вишовки свого слова"Кого планета народила – того планета забере". "То просто випадок думок", "І він побачив не деталі – саме життя, що пролітало, налітало: мазки дерев, разки дитят, все місто, чудернацькі куби... Ще мит – і він усе злама. Померли переше губи, правічно видихнувши :"Ма..."" "Он люди ходять. І сміються. Не знають, що вони вже мертві. Вони вже мертві". Після трагічності – виправдання-пересторога кожному – "Дніпро без тебе не зміліє" Але чудо сталося – Дніпро порятувало місто і людей у ньому, але ця метаморфоза не пройшла для них даремно, бо навіть "заплакало дівча, збагнувши вічність". А читач разом з героєм, через його досвід збагнув, що "Ми всі Дніпром живі".

Після важкої психологічно але світлої художньо поеми читач має насолоду посмакувати штивним сонетом, рівно ж як і секстиною. Автор витворює світлий безмір тривожного ритму, що потаєм проникає в підготовлену поемним щемом підсвідомість думного читача: "біжать, мов близнюки, весна і осінь", "Сьогодні мій сонет чомусь інтимний, хоча не знаю навіть, що повість – за мить він потайки до мене йтиме, як трепетно жаданий пізній гість. Я відчинив – і з потемку, як з диму, що десь іще клубочиться із гільз, він глянув повними очима сліз і зник, як і прийшов, безмовно й дивно", "та навзаводи цвіркуни", "троянди гарні-марні", "І ти у собі розібратись не зміг, чому так незатишно, душно і тісно", "не схожу на смуток, не схожу на сміх відчути ще вчора, відчути як пісню", "Укутав квітницю задумою сніг".

Линовицький пристрастний максималіст ("І тільки так, щоб тільки так життя прожити!"), вдячний учень у саду Максима Рильського ("бо знову прокинувся Ваш виноград"), тонкий маляр найтоншої павутинки змислу у вимерхлім присмерку буднодення ("І вже не сон, і ще не день", "Краса води", "А в пальцях ще сміявся вітер, а в пальцях вітру не було", "Минає нас притишений Дніпро", "хтось, на тебе дуже схожий – мов луна сумного сміху").

Він полишив небагато – тільки посутнє. Він не боявся смерті, як і неслави. Він боявся лише кредиторів, яких мав чимало.

Тепер, коли Петро відійшов у вічність, кредитори можуть вважати себе повноправними меценатами, а ми маємо усвідомити себе свідками дива дивного – його поезії.