...

Письменники в Умані

Я ніколи не була в Умані, хоч давно планувала. Хотілось би влітку, в приємній компанії, неквапно до легендарної Софіївки – потішити око витворами ландшафтних дизайнерів ХVIII століття. Але зазвичай в житті складається не так, як у планах. Вперше я побачила Умань та «шматочок» Софіївки 4 грудня 2009 року, і не заради осіннього паркового смутку проїхала понад 200 кілометрів – мене чекали в Уманському державному педагогічному університеті імені Павла Тичини. 

«Мене» – сказано сміливо і навіть нахабно, бо окрім прізвища мого в анонсі зустрічі ні викладачі, ні студенти нічого про мене не знали і, звісно, нічого не читали. Але готувалися! Бо крім мене чекали ще одного «молодого автора» Маріанну Маліну (про яку, думаю, теж не знали нічого) та… Андрія Куркова, про якого, звісно, чули, знали, але… теж не читали, бо в книгарнях Умані його творів не знайшли, а в бібліотеках відшукали аж один роман, який видавали «на платний абонемент».

На відміну від студентів, я Куркова читала, але «вживу» і впритул бачила вперше. Дякувати Богу, він геть позбавлений зіркової хвороби, простий, контактний і веселий, тому понад дві години з ним та видавцем Миколою Кравченко в замкнутому просторі автівки, яка мчала з Києва на південь, пролетіли ненапружено, за цікавими розмовами, жартами та коментарями «по ходу руху». 

Душевним попутникам навіть вдалося приспати мою генетичну фобію дороги, коли за кермом не я. Але в ролі пасажира є плюс – можна розглядати краєвиди та узбіччя дороги. Їду, дивлюся. Ранок. Кави хочеться. Слово за слово – пригадали про Максима Кідрука, який нещодавно вилетів до Бразилії. Кави хочеться ще дужче… Микола обіцяє зупинити біля придорожньої корчми, пригостити еспресо… Їдемо. Роздивляюсь. Розпитую. Швидко наближаємося до дядька, що самотньо торгує на правому узбіччі. В сірості грудневого ранку чітко видно на землі три білих мішки (один на одному), а при них великий чіткий напис: «КОФЕ». Ми просвистіли повз нього.

– Ааа! Ууу! Миколо! Там же кава! Мішками! Мабуть, в зернах, оптова? Класно… По трасі на мою дачу такого не продають, – оглядаюсь в заднє скло на дядька з мішками, а спереду вибухають реготом Кравченко з Курковим.
– Ви чого?
– Міло, ми, звісно, на південь від’їхали, але ще не настільки! До Бразилії ще далеко. Яка кава?! То наш рідний цукор!
– Ааа…??
– А напис означає, що за бажання, дядько розведе тобі у пластиковому стаканчику пакетик «Нескафе» кип’яточком з термосу! Кава… мішками… в зернах!…
– Аааа… – зітхаю я, – Кави хочеться… Добре Кідруку…

Отже, мрії збуваються з поправкою – до Умані я потрапила. І компанія була приємною. Хіба що – не сезон. Маючи хвилин сорок до початку зустрічі, ми завітали до славнозвісного парку, пройшлися вгору-вниз пагорбом, пофоткались «для історії» і поспішили до Університету. В новому корпусі навчального закладу до нас приєдналася Маріанна Маліна, котра їхала на зустріч з півдня на північ.

Атмосфера гуманітарного ВНЗ – хвилююча та ностальгічна для мене, колишньої студентки та теж вже колишнього викладача-філолога. Нас радо зустрічають та проводять невеличку екскурсію. Старослов’янський алфавіт на стіні коридору, кабінет фольклорного напрямку з автентичними предметами побуту, кабінет-театр, дбайливо оформлений руками студентів мистецького факультету – все з душею. Студенти зиркають зацікавлено – не щодня, мабуть, блукають їхніми коридорами заїжджі гості.

Сама зустріч відбувається у великій аудиторії, де столи розташовано амфітеатром – студентів разом з викладачами не менше ста, але всім видно і чутно. Представники кафедри української літератури знайомлять з авторами, розповідають нам, як важко в провінції слідкувати за новинками сучасної літератури, і яка радість – приїзд гостей такого рівня – «Почувши, що приїде сам Курков, ми навіть не повірили! Адже його твори перекладені 36 мовами!»

І от він «сам», легендарний письменник-поліглот в джинсах, картатій сорочці, демократичний і без дистанції, розповідає, «як він докотився до такого життя» – щось про дитинство, кактуси, латину, важку долю його домашніх ховрашків та цікавість КДБ до його ранньої творчості. Студентки дивляться зачаровано… Так-так, бо на всю аудиторію було аж двоє хлопців і один мужчина-викладач (ловлю себе на думці №1 – чи не на гендерному принципі базується успіх чоловіків-письменників – адже 80% читачів, це читачки, та на думці №2 – чи говорить про щось абревіатура КДБ ровесникам Незалежної України?)
Моя черга стати за кафедру перед уважними очима студентів, які, певно, трохи молодші за мою молодшу доньку. «Дежа в’ю». Хочеться сказати «Bonjour!» і почати урок французької… В руках моя книжка «Родовий відмінок». Щось треба розповісти. Про себе. Про історію створення роману, який виник із повісті «Роддом» після дружнього стусана Ірен Роздобудько – «Зроби з повісті роман! Це будуть читати! Це зачіпляє за живе!» Але тут же пригадую давнішній відгук на повість в інтернеті: «Мадам, після прочитання вашого твору молоді жінки боятимуться народжувати дітей, і ви станете причиною демографічної кризи!» Дивлюсь на довірливі очі аудиторії і думаю, як же розказати про книжку, щоб не злякались завчасно, щоб прочитали. Відповіла я тоді читачеві – «Жінки бояться народжувати. Це було завжди. Бо ніяка армія, де служите ви, не зрівняється з тим переломом у физиології та психології, які проходить жінка, даючи життя своїй дитині. А роман мій – життєстверджуючий! Бо тих, хто це пройшов (а особливо у часи колишні) – вже не зламати! І світ тримається на жінках та на любові!»

До речі, перша назва роману була «Світ тримається на…». Розповідаю трохи про себе, про роман, в якому з початку 80-х і по наші дні – долі трьох жінок та їхніх дітей аж по сьогодні – чверть століття нашого життя. Слухають… Думають…

Маріанна Маліна виходить останньою з розповіддю про свій роман «Фіолетові діти», про дітей індиго, їхні здібності, про інтригу роману та власне захоплення психологією, незважаючи на технічну освіту. Слухають… Думають…

А далі з амфітеатру до нашого столу стікаються записки-запитання – Куркову найбільше. Серед них – як він, мужчина цікавої зовнішності і такої слави відбивається від атак шанувальниць? Підозрюю, що про це пана Андрія питають не вперше, бо відповідь була миттєвою – «На щастя, фанатки письменників дуже відрізняються від фанаток поп-зірок! Вони просто підходять за автографами, немає потреби захищатись».

Маріанну питають, чи не є її фіолетове вбрання рекламою роману «Фіолетові діти», а мене серед іншого про різницю чоловічої та жіночої прози та чому, на мою думку, жінки у нас зазвичай не служать у армії.

– Бо жінка – вона не для армії, не для війни, не для тягання ящиків на базарі, не для важкої пахоти у будь-якій сфері. Вона… Вона – для краси! Для краси та гармонії життя! – жіноча аудиторія вибухає овацією, чоловіки зітхають.

Книжки продалися без залишку (навіть не вистачило всім бажаючим), автографи отримали всі, хто хотів. Ті, кому не дісталося книжки, підходили з листком із записника – «Напишіть мені щось на згадку!»
Рука в обручці простягає мені книжку для автографа, піднімаю очі – студентка вагітна. Дивиться на мене стривожено:
– Не знаю, читати, чи ні…
– Читайте! І чоловікові дайте теж! – посміхаюсь я, – Все у вас буде добре! Дівчинка?
– Так, – здивовано каже студентка, – А звідки…?
– Життєвий досвід!

Смачний обід в їдальні університету, коротка екскурсія містом. Рано смеркається. Траса. Фари зустрічних автівок. Розмови про перспективи української літератури. І ніякої кави в мішках на узбіччі. А може, не помітили в темряві.